24.

Падав дощ і зразу замерзав. На дорозі був каток. Машини відбивалися від бордюру до бордюру, як шайба від бортів стадіону. Ще не проїхали й кілометра, а вже побачили п’ять зіткнень — автівки дивно викручувались, приймали карколомні пози і смачно цмокались в боки; розумніші, правда, нічого не видумували і ніжно цілували в зад — так було набагато дешевше.

Водій старого пожмаканого таксі, у якому їхали Лев та Марі, впрів від напруження. Він постійно бурмотів під ніс «Господи, прости мені всі гріхи мої, видимі і невидимі, каюсь, більше не буду, дай мені щасливо добратися додому, Господи, бо другого ремонту я вже не переживу… Я вже спокутував, Господи, досить одного ненормального, що звалився на мене з небес, Господи…»

Марі з Левом перезирнулися. Невже?..

Безрукий вийшов біля будинку Марі, хоча мав їхати далі. Коли розплачувався, уважно розглядав водія, потім машину…

— Думаєш, той самий? — запитала Марі.

— Хто його зна… Можливо…

— Ти в курсі, я в гості не запрошую, — сказала твердо.

— В курсі. Я не напрошуюсь. Пройдуся. Треба просто подихати і подумати… про ніщо… А тобі треба відпочити, Марі… Вранці на роботу. І дякую… Навіть не уявляю, що робив би без тебе… Ти мій ангел-хоронитель…

— Не перебільшуй, — Марі підійшла до Лева. Поряд з ним виглядала маленькою безпомічною дівчинкою. Він стояв, як мохната скеля, незворушний, сильний. — Може, ти би пригнувся трохи, га? — сказала. — Як я маю поцілувати тебе… в щічку?..

Лев відчув на щоці вогонь, що дарує крила…

На них і полетів додому щасливий, як юнак, що вперше втрапив у полон поцілунку, відчув його чарівливу енергію жаги і родючості, енергію, що керує світами, і живлячись якою, світи мандрують галактиками, і добре їм від того, і не скучно, і є за що боротися і помирати…

Заснути не міг. Місяць цілу ніч зазирав у вікно, дратував. Не любив Лев місяця, не мав до нього довіри, хоч вмри... Думав про Марі. Як добре думати не про себе! Це цілий рай піклуватися про когось, нехай подумки обдаровувати когось блаженством…

Коли треті півні у найближчих від Львова селах почали кукурікати, а нишпорка місяць невтомно зирив у вікно, коли думки про чарівну хвилясту жінку заполонили весь простір навколо Львова, аж до найближчих сіл, коли сон краєчком ока почав підкрадатися до Лева і затуманив його пухнастою розслабленістю, коли душа Безрукого витала поміж світами, гадаючи, щаслива вона чи нещасна, вічна а чи тлінна, Лев побачив бридкого чоловічка, що дико регоче, скручуючи голову саморобній ляльці-мотанці, яка була… без руки…

Сон втік остаточно. Лялька не виходила з голови і вчорашня поразка з Борисом витіснила навіть гарячий поцілунок Марі. Лев пішов у ванну, довго чистив зуби, механічно водячи щіткою, аж з ясен пішла кров. Схаменувся, пополоскав рот, став під душ. То обпікав себе гарячою водою, то холодив крижаною. Тіло збуряковіло, ванну заполонив пар, крапельки води стікали по плитці, наче плакали. Лев нічого не відчував і не бачив, бо до нього раптово, без попереджень увірвалася думка — і не відпускала: його стосунки з Марі напряму пов’язані з його місією… Чому?.. Лев згадував все з першої зустрічі, розум втовкмачував — випадковість, а душа переконувала — судьба… І такими виснажливими були ці внутрішні спілкування, що на планування подальших дій сил не вистачало. А треба було…

Безрукий прийшов до тями, коли в черговий раз обпікся паруючою водою. Тіло пашіло. Легенько втерся рушником, поголився, поки щетина не втратила м’якість. Використав момент, бо голитися не любив страх. Одягнув халат, що висів у ванні давно без діла, бо не мав часу в ньому ходити — завжди кудись біг. Куди? — запитав себе, дивуючись, адже насправді не було куди бігти. Навіть іти не було куди, міг собі розслаблено плестися — і встиг би всюди вчасно. Заварив кави, міцної, наче смола. Взяв її в кімнату, всівся за стіл, ноги вкрив коцом, як футболісти на лаві запасних під час матчу в холодну погоду, і почав згадувати останнього листа від привиду. Він наче готувався до цього моменту, а чищення зубів, контрастний душ, гоління, кава були ніби обов’язковим ритуалом до цієї миті. Левові враз стало затишно, він умудрився навіть дивно скрутитися, як дитя в утробі матері і… заснув…

Його розбудив хатній телефон. Дзеленчав, як здурілий. Лев навіть забув його голос — так давно ніхто не дзвонив на домашній. Найкращі часи старого телефону минулися разом зі смертю господині.

Сонно аллокнув. Почув голос Марі і стрепенувся.

— Постав на зарядку мобільний, — сказала. І зразу додала:  — Леве, я боюся… У божевільню втрапила відьма!.

— Яка? — запитав, протираючи очі.

— Наша. Яка сказала, що ти нормальний.

— І що?

— Меле страшні дурниці. Каже, що її душу засуджено до смерті через те, що вона допомогла катові… І рветься втекти. Бо не встигла катові сказати, що його смерть в ляльці. Розумієш?..

— Мало що…

— Добре, я зараз відпрошуся, приїду, і ми вдома спокійно поговоримо… Давай, бо мені здається, що за мною шпигують. Ще мене закриють… Ага, вона каже, що очі…

У двері затарабанили, як на пожежу. Не життя, якесь білядвер’я. Зайшов — вийшов, зайшов — вийшов, і гасаєш отак від дверей до дверей зранку до ночі, а тоді питаєшся сам себе, де поділося життя… Біля дверей, де…