23.

«Тут щось не те, — подумав Місяць. — Або я здурів, або щось коїться з часом. Бо таким довгим день не може бути. Якась химера…»

Борисові координати було знайти легко. Марі зателефонувала в лікарню, їй виклали все, що було в реєстраційній картці пацієнта і поза карткою: домашня адреса, стаціонарний телефон і номер мобільного, що олівцем був дописаний на маківці облізлої обкладинки — навпроти ПІБ.

Викликали таксі. Поки не було машини, Лев зателефонував на хатній номер вундеркінда. Ніхто не піднімав трубки. Вдруге, втретє — без результату.

— Набирай мобільний. Чого ти мучишся? — порадила Марі.

Замість гудків співали захмелілі зайці «а нам все равно…» Лев увімкнув гучномовець, щоб Марі послухала, якими піснями захоплюються рідкісні представники «ботанічного» саду України.

— Я його приб’ю, — сказав Безрукий.

— Ви комусь погрожуєте? — почув зі слухавки жіночий голос Лев і від несподіванки занімів. — Алло, мені не до жартів… — додав суворо голос.

— Перепрошую, а ви хто? — ляпнув Лев. Навіть Марі від несподіванки плеснула себе долонею по щоці.

— Чи не здається вам, пане, що з огляду на те, що ви телефонуєте до мене, а не я до вас, логічно було б, щоб я знала, хто той негідник, з яким я маю честь поговорити? — почув у відповідь дошкульне запитання.

— Ще раз перепрошую, — почав Лев. — Я знайомий Бориса. Лежав з ним у лікарні в одній палаті. Моє прізвище Безрукий. Можу я почути Бориса?

— А я його мати. Я в Харкові. На виставці. Дзвоніть на домашній.

—  Він не бере трубки, — пояснив Лев.

— Чи не могли б ви прикинути, що Борис може бути у ванні, приміром?..

— Міг би… — по-школярськи промимрив Безрукий. — А чи не могли б ви дати мені Борисів мобільний?.. — запитав, зіщулюючись, передбачаючи купу учительських докорів.

— Я не дозволяю дитині користуватися мобільним зв’язком. Від нього страждає мозок, — повчала Борисова мати.

— Дякую. Приємно було поспілкуватися, — мовив Лев, кривлячись.

— Взаємно, — не факт, що не з такою ж мімікою відповіла жінка. У трубці запікало.

— Поговорив, називається, — видихнув Лев під глузування Марі. Підійшов до відчиненого вікна, щоб хлипнути ковток освіжаючого повітря, і побачив, що якраз під’їжджає таксі.

Борис відчинив через хвилин п’ять настирливого дзвоніння і гупання в двері. Він був блідий, сам не свій, наче в тумані. Без емоцій дав спокійно себе обняти зраділому Левові, аж захрускали юнакові всезнаючі кістки. Вундеркінд провів гостей на кухню, показав жінці на чайник.

— Леве Львовичу, зі мною щось твориться страшне. У мене є підозра, що на мене було здійснено енергетично-гіпнозтичну атаку. Я прийму душ, може, трохи змию вплив. І прийду. Я неймовірно радий вас бачити, — випалив Борис на одному диханні. Наче переживав, що не встигне.

— Він що, перевчився? — запитала Марі.

— Тобі видніше, дивні — твоя спеціалізація, — задумливо мовив Лев. — Енергетично-гіпнозтична атака… Такий термін хіба є?..

— Мені здається, що він — не повністю він… — уникла відповіді лікарка.

Борис повернувся з душу у мокрому спортивному костюмі — напхав його на себе, не витираючись. З волосся скапувала вода.

— Витри голову, чи як? — спробував пожартувати Лев. — А то сидиш, як обскубаний гусак…

— Так треба, — сказав Борис. — А тепер я вас слухаю. Бачу, ви не просто на чай забігли. Завжди радий допомогти. І не дивіться на мене, як на здурілого — я вже мислю сам. Відійшло…

Лев завовтузився на кріслі. Від незнання, як повести себе далі, припав до чаю, ніби ніколи його не пив. Сьорбав, аж шибки тряслися. Врятувала ситуацію Марі.

— Борисе, — почала, — я друг Лева. — Те, що ми тобі зараз розповімо, дивне, м’яко і м’яко кажучи. Але так є. Повіриш ти в те чи ні, твоя справа. Одного просимо — допоможи нам. Ти можеш — треба тільки, щоб ти захотів…

До хлопця повернулася жвавість. З очей зникла пелена, з’явилася думка. Він уважно ловив кожне слово оповідачів, авторитетно покивував головою, ніякого подивування не виявляв.

Лев майже нічого не притаїв від хлопця. Який сенс? Навпаки, з його мізками та неординарним мисленням юне світило науки може багато допомогти. А для цього йому варто бути в курсі всіх чудернацтв, якими нагородило їх життя. Так чи інакше, їхні долі пов’язані. Хоча б цим договором.

Безрукий вийняв з внутрішньої кишені куртки акуратно складені у файлові аркуші. Розгорнув, поклав на стіл. З іншої кишені вийняв ручку. Нехай краще буде своя, перевірена, бо раз у рік і чорнило зникає… Тремтячою рукою акуратно вивів «Борис Мудрагель»

— Підпишеш? — запитав хлопця. — Кров’ю?..

Вундеркінд ходив по хаті кругами і безперестанку, то однією, то другою рукою, чухав голову. Так можна було поробити собі смішні бокові залисини. Тому Лев зупинив його за плече, розвернув до себе і запитав:

— Чому?

— Містика, — відповів Борис. — Але, на жаль, нічого не вийде. І не тому, що я не хочу. — Він узяв канцелярського ножика, шмигнув собі по пальці. Кров кволо виповзала з його геніального тіла. Він трохи надавив на палець, щоб її було більше. Притулив навпроти свого імені та прізвища, поводив пальцем у різні сторони. Коли забрав палець, то всі побачили, що… аркуш був чистий. Ані сліду! Кров наче випаровувалася. Так само і з підписом ручкою…