22.

Ярема Сильвестрович повернувся зі Львова задоволений, як слон. Він успішно виконав надважливу роботу, з якою так якісно не справились би навіть полчища Лизунів, готових на все заради збереження свого приперченого заду. Він вивідав, що тільки можна, і так уміло знешкодив потенційну загрозу, що від екстазу аж дух запирало. Навіть сам він, Лавник, дотепер не знав, якою силою володіє! Кайф!..

Але втому відчував сильно, бо енергії затратив стільки, що нею можна було обігріти цілий хутір Кернички, ще й по трубопроводу експортувати в сусідні Липники.

Суддя вийшов з машини. Морозяне повітря розпирало груди. Він оминув дачні ворота і стежкою посунув до лісу. Сніг був нерозчищений, Лавник грузнув у ньому ледь не по коліна, переступав вайлувато, як ведмідь, пер, аж парувало з нього. Але, на диво, не злився. Бо досі смакував, як уміло розправився з цією привабливою сучкою… Енергійна, горда, з убивчим поглядом, зваблива чортиця, як вона згодом тремтіла…  Повна капітуляція!..

Ліс привітав суддю шурхотом гілок, містичним шепотінням й апетитним запахом, що хвилями лоскотав його ніздрі. Ярема Сильвестрович принюхався, уловив, звідки смакота доноситься, і посунув назад.

Сів у машину. Наказав водію їхати. Прямо. Виїхали на трасу «Київ – Чоп».

— Не спіши, — сказав водієві-охоронцю, глибоко вдихаючи через ніс, — бо втрачу пункт призначення.

Через кілометрів чотири повернули на вузьку нечищену дорогу з численними вибоїнами. Якби не сніг, що трохи позалатував ями, не проїхали б — навіть джип міг повиснути на такій диво-трасі, яку можна використовувати хіба що для випробування спецтехніки. Дуже надійної спецтехніки…

Годину диркали до загородженої бетонним парканом території, що скидалася на колишню військову частину. Перед масивною брамою зупинилися. Ліворуч на стіні одна над одною висіло дві таблички. На новій, що вище, писало «М’ясокомбінат», на пошарпаній, нижче — «Бойня».

— Приїхали, — сказав шеф. — Розвертайся і чекай.

Суддя на прохідній показав посвідчення, йому козирнув масивний охоронець в уніформі — і знову ніяких ознак життя.

Водій не встиг доїсти булочку, як Лавник повертався. Він був бадьорий, губи червоніли, як маки. Шофер завів авто і витріщився на шефа.

— Що ти на мене вилупився? Невже думаєш, що я пив кров? — запитав суддя, єхидно посміхаючись.

— Ні, — замахав головою водій. Він так відганяв свої грішні думки, що з переляку включив задню передачу і зі всього дуру врізався у бетонну огорожу.

Водій вибіг з авто, подивився на знівечений зад машини і обняв зі жаху голову. Він за все життя стільки не заробив, скільки коштуватиме ремонт. Повернувся в авто, приречено сів за кермо.

Шеф був спокійний, як удав. Облизував губи.

— Якщо ти не будеш мене боятися, — прицмокував, — не будеш хитрувати, а будеш мовчати — ти будеш жити, — пояснив. — Домовились?

— Угу, — відповів водій. Йому наче рукою відняло. І він поклявся, не таячи своїх думок, що вмре за шефа, якщо треба, і буде йому вірним псом до скону…

Розчервонілий Ярема Сильвестрович блаженно подрімував. Що таке купа металу у порівнянні з життям, яке за тебе ладні віддати?.. Добровільно, без примусу, просто так… І лише тому, що ти — сильний!..

— Ремонт за мій рахунок, — сказав Лавник, не розплющуючи очей. І відчув, що добро робити теж дуже-дуже приємно. А хіба він міг би робити добро, якби не був сильний? Що може віддати слабак? Хіба злидні. Але їх у слабака теж ніхто не візьме, бо вони такі самі безсилі, як його господар.

Суддю тягнула додому невідома сила. Але водія він не підганяв, розумів, не час. Нехай той спочатку оклигає від однієї пригоди.

Вибіг з машини і принюхався. Останнім часом нюх був його дороговказом. Убіг у кабінет. Руки самі потягнулися до сейфу. Взяв ляльку — його ущипнуло струмом. Безрука мотана потвора ледь не впала. Підхопив над самою підлогою, підкидаючи, як колись у дитинстві щойно вийняту з жару картоплину. У голові захрипіло, наче у старому радіо, що не могло уловити сигнал. Лавник подумки крутив уявним уловлювачем хвиль — не допомагало. Він спітнів, думки перестали підкорятися голові. Перед очима розстелився туман, зникла підлога під ногами. У вухах гримнуло так, що ледь не розірвало виски. І враз настала могильна тиша. А ще через мить він почав уловлювати якісь думки…

О, Велика Сило, хвала тобі!..

Ярема Сильвестрович вихором вилетів надвір. Розбурханий, без верхнього одягу. Водій, який удруге не встиг доїсти недоїдену булочку, подумав, що хтось умер. Він ускочив у машину, завів, вибіг, відчинив шефові дверці — і знову за кермо. Щоб гнати, Бог знає куди!..

Суддя взяв мобільний, когось набрав:

— Чекай мене на місці! — скомандував.