21.

Марі гепала в двері, як навіжена.

Нарешті не витримала і вийшла сусідка:

— Чого товчеш? Не бачиш — замкнено? — глянула на Марі так, наче хотіла спопелити.

— Бо він — там!.. — у Марі на очах з’явилися сльози. Підкрадалася паніка.  — Пані Стефо, я розумію, що ви мене не любите, але я йому не ворог… З ним щось сталося! Поможіть!.. — благала всезнаючу стару.

Пані Стефа подобрішала. Не така та фурія вже противна, раз знає, як її звати, — подумала.

— Він дійсно не виходив, — сказала. — Бо я би знала… А може, ти, дитинко, вже так йому збридла, що він від тебе ховається? — заглядала в очі Марі.

— Ні! Ні, пані Стефо! — волала Марі. — Він мені недавно телефонував. Казав, що… пропадає…

Сусідка за своє життя надивилася «артистів» на всі смаки. Схоже, ця ревла щиро.

— То чого ти мовчиш, юродива! — налетіла на Марі пані Стефа. — Сказала би зразу, а не мимрила! — і сусідка зникла у своїй квартирі, бо…

Бо в кого ж, як не у неї, був запасний ключ від Левових дверей!

Коли скрипів замок, Марі молила Бога, щоб Лев не замкнувся ще й на дверного ланцюжка. Сусідка ввалилася в двері, наче спецназівець з групи захоплення. Змітала все на своєму шляху. Перекинула прасувальну дошку. Праска полетіла у велике настінне дзеркало  і змайструвала на ньому величезне павутиння. Павук висів на абажурі і з-під лоба дивився на своє нове помешкання, від якого несло холодом. Пані Стефа нічого не помічала, вона мала ціль — знайти Лева. Марі дивувалася рішучості старої і навіть встигла подумати, що з неї треба брати приклад.

Лев був на підлозі: білий, як смерть, очі відкриті, блукаючий переляканий погляд. Марі кинулася до нього. Безрукий лежав, як колода, не рухався. Він не міг розтулити рота — живими були лише очі. Марі намагалася його розрухати, але марно.

— Його паралізувало, хіба не бачиш? — сказала пані Стефа. — Перестань ним торсати, може, його болить…

Марі якусь хвилину тримала себе в руках, а потім розридалася на піввулиці.

— Чого ти ревеш? — злилася стара. — Бачиш, очима кліпає. Став йому запитання — «так» або «ні» він відкліпне.

— Тут хтось був? — запитала Марі те, що її найбільше хвилювало. Вона ж тепер знала, що стіни і двері, це захист помешкання від таких безпомічних, як вона. Бо є спеціалісти, для яких фізичних перешкод не існує!..

Очі Лева забігали праворуч-ліворуч. Він явно давав відповідь, що ні. Марі перепитала, щоб переконатись, і полегшено видихнула.

— Я в шоку від тих молодих, — сабанила пані Стефа. — Сама цілувала закриті двері, а тепер питає, чи хто був? — Я зараз прийду, — сказала і зникла в коридорі.

Марі не знала, що робити. Гладила Лева по голові і чекала сусідку, як спасіння. Мимовільно притулилася до нього щокою, потім поцілувала в лоб.

Лев заплакав. Вона ніжно втерла йому сльози.

Пригнала хвора пенсіонерка пані Стефа.

— Що в нього на лобі? — запитала сердито.

— Не знаю, — відповіла Марі. Приглянулася і побачила, що на місці поцілунку шкіра помітно порожевіла. Мимоволі дотулилася до губ. Ні, помади на них не було.

Пані Стефа взяла стільця, поставила ліворуч лежачого Лева, зі сторони серця. Поважно вмостилася, випрямила спину, глибоко вдихнула і нахилилася над головою Лева. Розгорнула пожовтілого і стертого на згинах папірця і почала монотонно читати:

— «Не я приступаю, Господь приступає, не я помагаю, Господь помагає, Левові недугу замовляє; прошу тебе, недуго, чи ти з праці, чи з досади, чи з буйного вітру, чи з пристріту, чи з лихих людей наслана, чи ти Господом Богом дана, прошу тебе, недуго, ручок, ніжок не крути, не томи, по костях не ходи, по тілу не ходи, по жилах не ходи, жил не щеми; Лев до церкви упадав, клячиння вибивав, аби Матінка Божа недугу прибивала; йди собі, де сонечко не гріє, де вітер не віє, Ангели Божі заступайте – Лева з біди визволяйте!» — і так тричі.

Потім пані Стефа накрила Лева з головою білим простирадлом. Марі злякалася — так, як правило, накривають покійників.

— Що ви робите? — скрикнула і рвонула до нерухомого тіла.

— Цить! — рявкнула стара і схопила Марі за руку мертвою хваткою. Жінка застигла від жаху, бо… простирадло заворушилося.

— Слава Тобі, Господи! — сказала спокійно пані Стефа. Вона була впевнена і горда. Значуще глянула на Марі, додала: — Вчися, поки я жива…

Простирадло сповзло з Лева. Його кисть судомно його стискала, наче вичавлювала сік. Безрукий боязко підняв голову, уперся на лікоть, сів, підібгавши під себе ноги. Рухи були невпевнені, як у столітнього дідугана.

— Пекло… бути безпомічним, — сказав найперше.

Марі кинулася йому на шию, ледь не збивши з ніг.

— Полегше! — попередила щаслива пані Стефа. — Бо вдруге замовляння не подіє… А тепер з вас чай — і на цей раз ви від мене не втечете…

Прийшлося з вдячності три години поїти чаєм пані Стефу і слухати про її життя, яке чітко ділилося на періоди: дитинство, юність, молодість і зрілість. Старість у перелік не входила, видно, час її ще не настав. А слухати було за що: так чи інакше, після її бубоніння до Лева вернувся рух!