20.

Договір лежав на столі, справжній, паперовий, з акуратно надрукованими пунктами. Лев ще раз перечитав його, приглянувся до плями-відбитка на місці, де в нормальних договорах ставлять підписи та печатки. Таким, виявляється, є автограф верховного реєстратора зважувань душ Хаоса.

Зараз він зробить те, що ще декілька годин тому виглядало безглуздо — підпише кров’ю договір. Досить постійно борсатись у конвульсіях, не сприймати життєву акробатику. «Все, що людина може собі уявити, — є», — сказав влучно хтось мудрий, і нехай так буде. Навіть якщо він вступає в уявну боротьбу за прощення…

Лев пішов на кухню, взяв ніж. Покрутив його в руках, придивився. Він йому не сподобався, лезо видалося Безрукому дуже товстим і тупим. Він взяв точильний камінь, поклав на табуретку, притиснув ногою і почав об камінь ножа гострити. Від того шурхання стало млосно. Лев зрозумів, що ніж для такої справи не підходить, а гостріння — це привід відтягнути час. Він порився у тумбі, де господиня тримала ножиці, голки, нитки, ґудзики та всяке подібне причандалля і натрапив там на лезо. Довго не налаштовуючись, щоб не здрейфити, шморгнув по пальці, — виступила кров. Він взяв ручку, підписав договір і на підпис поставив печатку кров’ю. Через те що останнім часом з квартири пропала лялька і листи, першим, що спало Левові на думку, де сховати договір. Довго не думаючи, він тим же лезом надпоров трохи свою пухову ковдру, скрутив договір у трубочку і запхав всередину. Зразу ж ковдру акуратно зашив. Тоді просуваючи договір пуховими нетрями, допхав його до середини ковдри, там і залишив. Щоб його намацати, треба було добре постаратися. Не встиг Лев скласти у тумбу своє кравецьке приладдя, як тишу розбурхав дверний дзвінок. Звалився, як грім з ясного неба, тільки Безрукий, на диво, ніскілечки його не злякався. Він побіг відчиняти двері з таким завзятим підстрибом, наче мав відчинити двері у нове життя.

На порозі стояв поштар. Він був веселий і злегка похитувався. Від нього пахло свіжим перегаром і часником.

— Я тут йшов мимо, — промимрив поштар, — і, думаю, віддам листа рекомендованого, бо чого чекати завтра, як можна нині… Тим більше, я й так тут проходив… Правда?.. Правильно я подумав?.. — допитувався чоловік, риючись у своїй всепоглинаючій сумці. — Так?.. Правильно я, питаю, подумав?..

— Правильно, — сказав Лев, простягаючи руку до листа.

— Е, ні… — замахав руками листоноша і знову зник у сумці. — Порядок є порядок. Бо ти завтра скажеш, що я тобі листа не доставив… І що тоді?.. Гаплик мені. Підпишись!.. — поштар тицьнув пальцем у своєму пошарпаному журналі, де треба поставити підпис, довгенько перед тим до цього місця прицілюючись.

— Дякую, — сказав Лев.

— Дякую в горло не заллєш, — пробелькотів поштар. — Заміть, за передчасну доставку… Фірма…

Безрукий нащупав у кишені банкноту, простягнув чоловікові.

— Ти що, брат? — відсахнувся поштар від грошей, як від вогню. — Не принижуй мене… Сотку наллєш від щирого серця — добре. Не наллєш — ще ліпше, додому прийду більш-менш тверезий, від старої менше влетить.

— Зачекайте, — попросив Лев і через декілька секунд вийшов з пляшкою.

— Тільки сто! — сказав поштар і вийняв з кишені стакан. — Норма…

 Він перехилив склянку, хукнув і таємниче мовив:

— Щось в тому листі є особливе. Повір, в мене є чуйка… Я неспроста блудив околицями, то він мене водив. І привів сюди… Я інформацію навчився відчувати, о!.. — чоловік значуще підняв вказівного пальця, гикнув, обернувся і поплентався вниз по вузьких східцях, одною рукою притримуючи здоровенну сумку, а другою тримаючись поручнів.

Пані Стефа була за дверима, зирила у вічко, бо де їй іще бути?.. Не стрималась, вийшла в коридор.

• Айа-йай, — сказала. — Що ж ти, Левчику, народ споюєш, га?..

Лев не хотів на ніч скандалу, тому примирливо пояснив:

— Просив чоловік, то що я мав зробити? Ви б самі не відмовили, чи як?

— Певно, не відмовила би… Певно, що так… А ти, Левчику, часом не п’єш?

— Ні, достатньо. Вже раз пив…

— Шкода, — сказала пані Стефа. — Я думала, ми з тобою по трішечки…

— Я не буду. А вам можу запропонувати…

— То що, заходити?

— Ні, я вам дам додому. У мене бардак. І взагалі — болить голова.

— Жаль, — мовила сусідка. — ну нічого, прийдеться випити з подружкою. По телефону. Тільки щоб вона мала, що перехилити, інакше розмова буде нудною. А тобі бачу пишуть і пишуть…

— Грамотні… — усміхнувся Лев.

— Добре, коли пишуть. Значить, ти комусь потрібен. Бо інакше нічичирк. Такий тепер світ. Бувай, Левчику, і дякую. Все-таки ти нормальний чоловік… — сусідка зникла за дверима, але у вічко підглядала, поки двері за Левом не зачинились і не хрюкнув замок, який терміново треба було міняти…

У Лева тремтіли руки. Загіпсована конвульсивно сіпалась на столі, наче відірваний ящериний хвіст. Безрукий підніс конверта до рота, вчепився у нього зубами і роздер, ніби хижак жертву. Конверт пахнув мертвечиною. На стіл вивалилося два аркуші. Лев механічно розгорнув верхнього, прочитав: «Додаток до договору. Список осіб, чиє прощення потрапляє на ваги душ, — а далі, по центру великими літерами: — «Я, перебуваючи при пам’яті та здоровому глузді, прощаю катові, який учинив смерть моїм предкам».  Нижче була розграфлена табличка: номер за порядком; ім’я, прізвище; підпис кров’ю». Всього три стовпчики. І все…