18.

Семен Лизун був невдахою. Стояв зранку до ночі на дверях райвідділу в тісній міліцейській формі, козиряв кожній морді, аби не пропустити якусь впливову і за те не хапнути на горіхи і не з’їсти їх разом зі шкарлупою. Всі хотіли уваги і почестей… Він теж хотів, але крім смачних матюків начальства, ніякі більше почесті до нього не липнули. Депутат, у якого мама виканючила Семенові роботу, сказав, що його вони вже задовбали і попередив, що «якщо щось», то до нього не підходити на відстань гарматного пострілу, бо пересадить усіх до чортової матері.

Семен стояв, козиряв і терпів. Він мав час мріяти і намріяв стільки тортур для тих, хто мав необережність його образити, що аж самому ставало лячно від надмірної жорстокості. Лизун навіть вів «чорний список» негідників і ретельно його поповнював після кожної зміни. У нього були такі дані, що спецслужби могли приходити на консультацію. Від його пильного ока не втікав ні час, ні одяг, ні настрій, ані потаємні розмови відвідувачів, які він наловчився читати навіть по губах.

І хоча мало кому пощастило не потрапити до його «чорного списку», був один чоловік, до якого не міг присікатися.

Впливовий суддя Ярема Сильвестрович Лавник не раз мовчки стояв поруч, думаючи щось своє, і наводив на Семена жах. У такі хвилини Лизун не дихав, боявся зі страху не зомліти, бо це означало б статус безробітного…

— Набридло? — запитав суддя після десятихвилинного думання.

— Ні, — збрехав за звичкою Семен, а потім якась сила забрала в нього розум і він сказав: — Дуже.

— Хочеш, щоб вони тебе боялися? — суддя просвердлював його мозок наскрізь; Лизунові хотілося по-дитячому висповідатися цьому страшному чоловікові.

Вервечкою по сходах, єхидно усміхаючись, поверталися з обіду ті, кого Семен поприбивав би на місці, будь на те його воля.

— Дуже, — мовив Семен, ніби інші слова вивітрилися з голови.

— Знаю. Я тобі допоможу, — сказав суддя, вдивляючись тепер у себе, і зник за вхідними дверима.

І не було його рівно місяць.

Семен зневірився у всьому, були моменти, що хотів прострелити собі голову, щоб раз і назавжди покінчити з безкінечними приниженнями. Друзів не мав, дівчата його оминали. Може, тому що рудий, як лис? Чому ж тоді у ще рудішого, аж червоного сусіда з паралельного під’їзду дружина така красуня, що дух запирає?.. Очей від неї не відірвеш, хоч би світ валився. Чому?..

За таким питанням і застав його Ярема Сильвестрович, пояснив політику партії, і вже за тиждень Семен Васильович Лизун став не ким-небудь, а слідчим.  Його зразу ж усі почали поважати, бо знали, що його патроном є сам Лавник.

Жилося слідчому добре до 21 грудня 2012 року.

Ярему Сильвестровича, від якого здоров’я струмувало, як з високовольтної лінії, несподівано звалив інфаркт. Семен не на жарт злякався, бо, не приведи Господи, якщо патрон не викараскається, гаплик буде і йому. Суддю ледве врятували, а коли він прийшов до тями, то став зовсім іншим чоловіком. Злим і недобрим. Тепер вже Семен сумнівався, чи не було би краще, щоб Ярема Сильвестрович тоді дав вічного хропака…

Неозброєним оком було помітно, що в патрона з головою «не те», він давав, м’яко кажучи, дивні вказівки, а за їх виконанням пильнував так, ніби від того залежав кінець світу. Не виконати доручень означало не тільки позбутися служби, а може, навіть і сісти… Тьху-тьху-тьху… Бо всі не без гріха… Одного слова судді достатньо, щоб усі заслуги Семенові пішли під три чорти, тим паче, що не любили Лизуна люди, і він це знав.

На дачу до судді їхав нехотя. Не міг уникнути зустрічі зі суддею, то хоч відтягував цю мить... Авто повзло, спідометр показував тридцять-сорок. Розглядав краєвиди і думав про життя. Його на вузькій дорозі обігнав навіть трактор. Засмальцьований з ніг до голови тракторист, обернувшись, так щось емоційно йому товкмачив жестами, що не встеріг керма і з’їхав у кювет.

«Я спровокував ДТП, — подумав Семен. — Так у хаосі й живемо. Кожен провокує кожного, і ніхто не знає, коли і де затаївся провокатор. Зазвичай і сам провокатор не знає, що його провокація теж кимось спровокована, — слідчий кисло посміхнувся. — Ліпше би я закони писав, непогано в мене виходить. Якраз те, що треба для справедливості».

У мобільному ввімкнулася сирена. Дзвонив патрон — така «мелодія» була наставлена лишень на нього. Семен мимохіть перехрестився.

— Ти де? — запитав суддя.

— Доїжджаю, Яремо Сильвестровичу, лечу! — солодко мовив Лизун.

— Лети швидше. Натисни на газ, бо якщо тобі подобається повзти, то краще це виходить з перебитими ногами…

Чув нутром Семен, що поп’є нині патрон його крівці вдосталь, донесхочу, чув...  Ну то й що? Хіба звикати? Знає же, за що? Не один йолоп мріє бути на його місці!.. А зась!

Суддя замість того, щоб після хвороби змарніти, виглядав ще краще. Був спокійний, увічливий, здається, ніщо не передбачало вибуху. Сіли в альтанці. Свіже повітря розпирало груди. Пили чай. Суддя мовчки сьорбав і свердлив очима Семена. До таких початків розмов Лизун звик. Це вже, як обряд. Поки Ярема Сильвестрович збирався з думками, слідчий міркував, чи не кинути ту службу до чортової матері, купити затишну дачку і насолоджуватися життям. Рибалити, збирати гриби, рубати дрова, споглядати вогонь, читати зрештою!.. Казка!.. Грошенят припас, вистачить і для дітей…