16.

Духовний учитель і маг Серафим Іванович Війт зробив усе, щоб Ярема Лавник почував себе у цьому світі, як риба у воді. Зелений випускник далекої сільської школи, який приїхав у місто в одних штанях і сорочці, в сусідових капцях, вступив на факультет російської філології завдяки радянській ідеології, гуманній програмі для сільської молоді й копицям пільг: починаючи від того, що батьки були інвалідами, ветеранами, передовиками, орденоносцями і мали восьмеро дітей, щоб на старість було кому подати ложку води…

Учитель зайшов у той момент, коли згорбленого і приниженого Ярему хлопці старших курсів на потіху дівчатам змушували на табуретці співати сороміцьких  пісеньок на мотив коломийок, слова до яких самі ж придумали. Він прибирав у туалеті, бігав по горілку, ночував на сходовій клітці останнього поверху гуртожитку перед входом на горище, де йому там навіть прилаштували старе ліжко зі затхлим матрацом. Матрац на зло юнакові смердів безбожно, бо саме через нього не дали йому, старому і хворому, спокійно померти на смітнику — реанімували спеціально для безвольного опудала, яке не мало право носити звання «чоловік», і яке називалося Яремою…

Юнак виглядав здоровим вайлуватим ведмедем, вирощеним у неволі. В нього було все: сила, клепки, не було тільки характеру. Ним попихали сухоребрі, виплекані газами вихлопних труб автомобілів міські задираки, бо були нахабними й уміло вдавали, що безстрашні, що їм все по цимбалах, десь… 

 Старий зморщений вечір засинав на ходу. Студенти великої Країни Рад поглинали знання. Незнайомець зайшов у студентську кімнату впевнено, без стуку. Він був низький, з борідкою, м’язи теж не вражали, соломиною звисали під рукавами чорної сорочки.

Спочатку настала традиційна тиша, за час якої студенти мали впевнитися, що забрів у їхнє життя не хтось з інститутських перевіряльників, а простий смертний. Зайда же мав переконатися, що не втулять йому тут по п’яте число, акуратно попросити вибачення і втекти від гріха подалі. Такий вже студентський народ: поодинці вони нормальні люди, а натовпом — ненаситна жорстока орда.

Порушив мовчанку Саша Кажан, як і личило справжньому лідеру. Він нічого нового не придумав, як попередити:

— Слухай, смертник, бреди своєю дорогою, а то тебе зараз винесуть, — хлопці дружно заржали, як коні, а дівчата хіхікнули, як дурочки. Хоча «як» у цих двох порівняннях сумнівні.

— Добре, — сказав незнайомець, — але три маленькі умови, — додав: — Ярема піде зі мною — раз. Ви його більше не будете принижувати — два. І тоді я вас не чіпатиму — три.

Саша не міг спасувати перед очима всієї чесної компанії навіть тоді, коли б перед ним стояв коваль з молотом, не те що якесь опудало, якого можна однією рукою піднести, розкрутити і шпурнути геть за тридев’ять земель, нехай летить знайомитися зі змієм Гориничем. Кажан потер долоні, загрозливо хруснув кістками.

— Ласкаво просимо в пекло, кретин! — прошипів Кажан, іронічно виставляючи у своїй глупій посмішці свого правого зуба-ікла. Він розмахнувся правицею для удару… В такій позі й застиг. У сантиметрі від носа кретина.

Знайшлися ще трійко сміливців, що ринулися рятувати вожака, але й ті позавмирали, як закляті. На їх обличчях застигла мить злоби. Від того моментально змертвіли решту хлопців і дівчат з веселої компанії, і дивному зайді на них не треба було тратити сил.

— Пішли! — скомандував чоловік до Яреми.

Той гордо зліз з табуретки, владно обвів усіх поглядом, по дорозі штовхнув Сашу Кажана, хоча той навіть не ворухнувся.

Надія Нахабна, дівчина Кажана, спробувала заговорити:

— А… а… а… — проте їй не дуже виходило.

— А… вони, — допоміг їй незнайомець, — будуть пам’ятниками-символами вашої тупості. Це урок.

Скам’янілі хлопці ожили на третій день у лікарні. Всі вони, не зговорюючись, через деякий час перевелись в інститути інших міст.

Такою була перша зустріч Яреми з учителем.

Серафим Іванович був бібліотекарем. Він узяв Ярему до себе на квартиру. Таких розкошів, які були в учителевій чотирикімнатній квартирі, Ярема не бачив навіть у найкольоровіших снах.

— Я навчу тебе бути сильним і перемагати, — сказав учитель згодом, десь через місяць, коли Ярема добряче встиг звикнути до розкошів. — Але оскільки, як тобі відомо, безплатний сир буває тільки в мишоловках, ти повинен мені заплатити…

— Я… я… нічого не маю, — злякався Ярема.

— Перебивати старших можуть собі дозволити лишень сильні переможці, — дорікнув учитель хлопцеві. — І то в крайніх випадках. А поки що уважно слухай. Мовчки. Поки тебе не запитають. Кожна людина з народження має все. Бо вона має душу… — в Яреми очі вилізли на лоба. — Так, ти не помилився, за земні блага ти заплатиш мені душею. Але не так, як ти думаєш. Бо я не диявол. Я просто хочу за допомогою тебе нарешті встановити справедливість. І для цього треба дуже мало — не дати одній заблуканій душі піднятися в небо тоді, коли вона зможе це зробити… Її навіть не треба опускати. Просто залишити там, де вона є… Звичайно, більше радості мені б принесло, коли б я учинив справедливість сам. Проте все опирається в тіло. На той час я вже буду досить старий…

— І коли це буде? — вирвалося у Яреми.

На його подив учитель спокійно відповів:

— 21 грудня 2012 року.