13.

Лев лежав на ліжку і дихав через раз. Легкість почала зникати, в голові бухкало, як у кузні. Він зловив себе на думці, що думає невпопад, проте думки його цільні… Так і заснув. Вчасно, не відчувши похмільних кольок.

Його розбудив дикий біль. Такого жахливого ранку ще не мав. Лев не міг думати. Голова розколювалася, полчища чортів влаштували бої за нещасні звивини, й хоча, Левові вже було байдуже, хто переможе, аби тільки в голові втихомирилось, вони штирхались вилами, як залежні від маку наркомани. Наближався черговий кінець світу. Левів «свіжий» подих знищував усе навколо в радіусі декількох метрів, недарма сусідка, що ввірвалася в квартиру, як каравела, з огидою фукнула і відчинила навстіж вікно.

— Набрався, як свиня! — вигукнула. — Нарешті в хаті з’явився нормальний хлоп! — додала задоволено. — Вставай, буду тебе приводити до тями і проводити виховну роботу.

Нудота, що підпирала Лева ще зночі, активізувалась.

Він виблював на себе кислоту, що утворилася в шлунку від переробки алкоголю, й декілька разів сплюнув на килимка в’язучу слину. Звечора з жебраком пив, не закусуючи, тепер пожинав такі ж плоди — навіть не мав чим блювати.

— Що, нарешті змудрів? —  звернулася до знесиленого тіла задоволена пані Стефа. — Тепер розумієш, що життя не в книжках, мудрагелю? Зараз я тебе реанімую, — додала і піднесла під Левів ніс якусь цілющу паруючу рідину, що нещасний Безрукий, уловивши її запах, виблював у завбачливо підставлену миску все, що накопичилось у нього всередині за тридцять з лишком років. Шлаків у ньому не залишилося точно. Левові здавалося, що всі кишки підійшли під горло й поскручувались там у клубок, як змії, ладні в будь-яку мить напасти. І всі були схожі на сусідку.

Пані Стефа раювала. Коли ще нормальна жінка відірветься на чоловікові, як не в час похмілля. Вона це знала ще з молодості, але в житті траплялись їй чомусь одні непитущі сухарі. Може, сусід порозумнішав, і вона нарешті стане потрібною і візьме над ним шефство? Не такий він уже й поганий і, здається, піддається дресируванню, а це не абищо! Це половина успіху.

Лев з бідою заснув після прийнятого снодійного, що завбачливо підготувала йому сусідка.

Пані Стефа взялася за порядки. Почала з кухні. Повигрібала з тумб усі баняки та тарелі, повитирала пилюку та почала сортувати посуд, щоб порозставляти його на полицях з розумом, аби зручно було користуватися. А то заради однієї каструлі треба половину посуду повитягувати. Недобре. Бо все має бути під рукою. Тим більше в калічки. 

Та недовго раювала пані Стефа, бо зателенькав дверний дзвінок. Вона підійшла до дверей і крізь запилюжене вічко впізнала сусідову безсоромну коханку, що вештається спозаранку по чужих квартирах.

Пані Стефа сподівалась, що жінка почекає трохи та й піде. Що ще не повністю втратила сором. Але вона вперто тиснула на дзвінок. Міг прокинутися Лев, а це зле, бо пані Стефа не могла передбачити його реакції з похмілля на жінку. Тому прочинила двері, завбачливо припнувши їх на ланцюжка — надійного атрибута тих часів, коли до хати міг увірватися кожен, кому не ліньки, шукаючи ворогів і прикриваючись посвідченнями…

— Ідіть геть, він вас не хоче бачити, — просичала пані Стефа на привітання і гримнула дверима.

Коханка не думала йти. Вперто тримала палець на кнопці дзвінка. Ось що робить з людьми похіть! Пані Стефа не витримала і прочинила двері вдруге:

— Ти що не чуєш, що я тобі сказала, лярва? Йди геть! — кричала пошепки, і це виходило смішно.

Такої нахабної жінки сусідка ще за життя не бачила. Коханка не грубіянила, не обзивала стару, не плакала, не виправдовувалася і навіть не розізлилася… Вона вийняла мобільний телефон і набрала Лева.

— Це Марі Шмідт, — сказала. — Треба поговорити.

— Говоріть, — ледь виговорив Безрукий. — Бо я не можу…

— Ти мене впустиш, чи як? — вдруге за їх знайомство перейшла на «ти» Марі.

— Н-не розумію, — сказав Лев і краєм ока вловив, як хатою з нашорошеними вухами навшпиньки прослизає сусідка. — Зачекай, — попросив, — здається розумію.

Він встав, одягнув спортивний костюм, на ходу у кухні зловив пані Стефу, взяв її попід руку, як колоду, і виставив за двері. Причому відчиняла двері ключем і знімала ланцюжок зі защіпки сама ж висяча перелякана сусідка, щоб, Боже борони, Лев її ненароком не випустив. Бо з такої висоти, як в нього, якщо випасти, можна було й пошкодитися.

Марі рішуче ввірвалася у коридор, голосно захлопуючи за собою двері.

— Я буду на ти, Леве, бо ти мені за ту ніч став рідним, — сказала і запитально поглянула йому в порожні похмільні очі. — Я чомусь лишень про тебе думаю, і всі мої думки переплітаються з думками моїх пацієнтів.

— Не заперечую, — мовив Лев, не придумавши нічого мудрішого, що відповісти. Він смішно відвертав від жінки голову, намагаючись на неї не дихати.

— А ти би спробував заперечити? — усміхнулася Марі і тихо мовила: — Привіт.

Левові здалося, що він Марі знає цілу вічність. Вона не була чужою. З нею було легко і затишно. Навіть у голові посвітлішало.

— Мені здається, що я тебе знаю вічність, — мовила Марі. — Ти для мене наче й ніколи не був чужий. З тобою легко і затишно, — сказала. — Але чому від тебе так тхне, поясни мені?