6.

Лев прийшов до тями від впертого грюкоту в двері. У вікно заглядало свіже морозяне сонце. День прийшов, не привітавшись. Безрукий безладно блукав кімнатою. Двері від впертих ударів кулаками тремтіли на старих завісах, ледь не вивалювались, але для Лева стукіт був далеким, у пелені часу, за тридев’ять земель. Наче сновида він підійшов до вікна й розсунув штори. Сахнувся світла і з переляку закрився від нього обрубаною загіпсованою рукою. Так же механічно пішов і відімкнув двері, які увірвалися всередину, як спущені з ланцюга пси. Разом з чотирма темними типами.

Перед ним довго, плавно жестикулюючи, говорив рудий слідчий. У такт йому підмахували головами троє стандартних, знятих з конвеєра чоловіків у темних костюмах, з барсеткою.

Лев порожніми очима дивився на слідчого і думав про своє. Рудий у якусь мить вистрибнув з полону красномовності, яку демонстрував трьом однаковим типам, уловив Левову порожнечу, потрусив Безрукого за плече і запитав:

— Ви мене чуєте, Леве Львовичу? Я пропоную все зробити згідно інструкцій. І закриємо це питання. Ви нічого не втрачаєте, і в мене буде, так би мовити, показник…

Безрукий вийшов з порожнечі, глянув на рудого і суворо сказав:

— Ви мене з кимось сплутали, пане. Я – не Лев Львович. Вибачте…

Спантеличений слідчий вмить упрів, його волосся зразу ж негарно прилипло до чола.

— Ви що, з мене глузуєте? — запитав, махаючи руками, як млин вітряком.

— Я не маю часу на жарти, — сказав Лев Львович. — Мені треба погострити сокиру…

Штамповані типи переглянулись, пирснули смішком, але змовчали. Запитально поглянули на рудого, тим самим даючи йому зрозуміти, що всі карти в його руках: він тасував, він роздавав, йому й грати…

— То хто тоді ви? — запитав  дуже ввічливо слідчий.

— Кат, — відповів Лев.

— Хто-хто? — перепитав рудий.

— Кат! — гримнув Лев Львович. — Не грайте вар’ята, мене хіба юродивий не знає! Геть, а то викличу помічників! — Безрукий обернувся і зник у кімнаті, так за собою грюкнувши дверима, що аж обвалилася штукатурка на стіні.

— Він ненормальний! — викрикнув рудий. — Що робити? — запитав стандартних.

— В дурдом! — відповіли троє в унісон, ще раз підтвердивши, що вони не лишень конвеєрні, але й односерійні.

Примчала швидка.

— Хто хворий? — запитав двометровий лікар з плечима термінатора, свердлячи очима рудого і стандартних.

— Там! Не ми ж… — буркнув слідчий.

На те лікар спокійно відповів:

— На вашому місці я б не був таким категоричним. Знаєте, скільки я таких темних костюмчиків з папочками забирав? Як припече, то дуріють навіть святі…

Слідчий упрів удруге.

Через декілька хвилин, як нічого не бувало, Лев Львович спокійно вибрів услід за лікарем з кімнати. Зайшов на кухню, перевірив, чи вимкнув газ, перекрив воду. Взяв з холодильника ключі і зачинив за собою вхідні двері.

Спускаючись сходовою кліткою, непомітно підморгнув рудому. Той упрів втретє, сильно того злякавшись, бо надворі зима. Щоб часом не продуло.

— Я поїду з вами! — налетів на ескулапа слідчий, наче той його проганяв.

— Та будь ласка, — відповів лікар, придивляючись до рудого, як до потенційного клієнта. — Хіба я вам бороню?

Дорогою слідчий набрав когось по телефону:

— Подзвони в управління, хай негайно в психіатричній лікарні зберуть комісію з найкращих фахівців. Маємо «елітного» клієнта, — мовив загадково…

Психіатрична лікарня мала шикарну територію — спокійну, як сон немовляти… Дерева, доріжки, лавки, доглянуті старовинні будівлі… З гордих дахів захмелілі птахи дивилися на кожен новий день з надією… На  заздрість усім нормальним… Тут не було проблем…

Хоч десь працюють бездоганно! Ніхто нікого не шукав, не чекав, не перепрошував. Сказали негайно, значить, негайно.

Комісія в білих халатах у складі восьми осіб (четверо чоловіків, четверо жінок — гендерний паритет) засідала за довгим столом, сувора і справедлива. Лев стояв посеред кабінету і дивився почергово у вічі поважним суддям, що наділені правом визначати нормальність, і наче гіпнотизував їх. Намагався зустрітися очі в очі з кожним лікарем, і йому це вдавалося. Більше того, він відчував, що у всіх битвах поглядів, одержав перемоги. Винятком була молода русява лікарка з хвилястим волоссям та непомітним, як зморшка, шрамом біля носа. Члени комісії всі були одинакові, білі і втомлені. А хвиляста лікарка його схвилювала. Лев не міг з упевненістю сказати, що він десь, колись її бачив, зате він її відчував. Так йому здавалося принаймні. Переконання не було ніякого. Бо він тепер навіть з упевненістю не знав, хто є він...

— Не хвилюйтесь, — відводячи погляд, сказала лікарка, — все добре.

На її репліку начебто ніхто не звернув уваги. Напевно, так кажуть усім пацієнтам.

Лише слідчий, якого посадили, як бідного родича, біля самих дверей, затріпався на кріслі, як риба перед юшкою. Й отримав від Безрукого свою дозу гіпнозу. На нього подіяло моментально — в Левові слідчому привидівся кат. І така дрож пробіглася тілом, що він упрів учетверте. «Та що за капость, — подумав слідчий, обережно втираючи чоло рукавом (бо зашмарканою хусткою соромився), думаючи, що ніхто з присутніх цього не помічає.