5.

У поштовій скриньці був лист з міської ради. Влада знову хотіла пропозицій від розумних людей — так чиновники навчилися виконувати свою роботу чужими руками. В даному випадку — головами.

Лев не відмовляв у допомозі, бо часу мав вдосталь, був ще молодий, розумів, що так збирає собі на старість досвід та ім’я. На зв’язки сподіватися було марно, бо вони рвуться з кожними виборами та перевиборами. Та й давно у світі вже утвердився один вірний універсальний зв'язок — золото. Який у різний час у різних країнах маскується під виглядом якоїсь міцної ходової валюти.

Взяв у сусідки ключа від своєї квартири.

— Левчику, ти живий? — запитала старенька, наче перед нею був не він, а привид. — Вони там так тобі насмітили, а я прибрала, — хвалилася. — Думала, як будуть ховати в такому бардаку… В рудого упертюха я забрала ключі. Молоде, а таке противне…

— Дякую, пані Стефо, — перервав її Лев. — Я живий. Ховати ще зарано. Але такий утомлений, що як мертвий, — пожартував він, і старенька дозволила йому піти відпочити.

У хаті ще пахло чужими людьми. Але було чисто. Лев роздягнувся і поплентався до ванни. Став перед дзеркалом, взяв бритву. Втупився в себе, як у примару. Не розумів, чи він вдивляється в свої очі, чи його очі вдивляються в нього. Його підім’яті лікарняною подушкою кучері безсильно звисали до плечей. Шрам на брові нагадував про падіння. Заріст на лиці старив. Лев вперто вишукував сивого волоска, який мав пофарбуватись у пережите, але так і не знайшов. І тут не так, як у всіх.

Безрукий поглянув на обрубок в гіпсі. Важко зітхнув. Ця рука фактично була локомотивом, що вела вагони його життя у своєму, тупиковому напрямку. І вагони подій вантажила сама, і відчіпляла одні та причіпляла інші теж сама. Все залежало від неї: те, що ніколи не бачив матері; те, що по батькові сам по собі, а не по справжньому батькові; те, що в дитинстві з нього глузували; те, що дівчата та жінки жахалися його каліцтва, ніби він менше приголубить однією рукою; те, що його остерігалися та оминали на вулиці, на роботі, наче він чумний; зрештою, тому, що сорт його був — нижчий… Бо покалічений. І не мало ніякого значення, що він був сильним, досконало володів декількома видами бойових мистецтв і міг при потребі легко справитися не з одним «справжнім» чоловіком. Все вирішували декорації, а його декорація з самого початку була бракованою.

Локомотив пчихав собі на колії доль. І виглядало на таке, що він збився з дороги і везе у прірву. Або Бог давно вже цю прірву продумав, щоб нею заповнити прогалину у своїй досконалій світовій машині…

Лев поголився, потім довго ніжився у гарячій ванні. Вперто чіплявся за мить, щоб знову не втрапити в капкан нав’язливих марев. Бавився водою, як у дитинстві. Мильниця і мочалка були корабликами. Вони мали доплисти до протилежного берега. Пуста мильниця доплила, а мочалка, що на шляху вбирала у себе воду — ні. Виходить, треба брати приклад з мильниці…

Заварив міцного чаю, сидів на кухні, притуливши ступні до батареї. Слухав новини. Більшість людей раділо, що не відбулося так широко анонсованого кінця світу. Але були й розчаровані, розбиті, бо настроїлись потішитися, може, єдиною радістю у житті — побачити, як умирають щасливі… Лев мимоволі подумав, чого б він хотів більше: кінця чи продовження світу? Відповіді не було. І правильно — бо його світ тільки починався…

Відтягував ту мить, щоб увійти у кімнату. Боявся, що там знайде відповідь, чому він тоді вистрибнув з вікна. Зрештою, переконав себе, що не пацан малолітній. І ввімкнув світло.

Вікно зачинене, штори засунені. Порядок у кімнаті був чужий, він ж бо знав, що кожну річ тут по десять разів перещупали всілякі там слідчі-експерти. Лев пересилив страх і потягнув на себе рипучу дерев’яну раму. Свіже морозяне повітря уривалося у кімнату і виганяло з неї чужий дух. Тоді аж Безрукий заспокоївся та почав стелити ліжко. Втома дійсно давалася взнаки. Втома, що знесилювала його зсередини…

Лев загасив світло, ліг. Сон не брав. Перекидався з боку на бік, сопів від безсилля. Йому здалося, що у ванні капає вода. Встав, перевірив кран — все нормально. Повернувся, на тумбі біля вішалки побачив листа з міської ради, прихопив його з собою, кинув на стіл перед комп’ютером. Знову ліг. Крутився-перекидався і нарешті ні з того, ні з сього до нього дійшло, що не може він заснути через листа.

Сів за стіл, ввімкнув настільну лампу. Взяв листа і понюхав, що було з ним уперше. Лист пахнув затхлістю підземелля. Почерк на конверті був незвичний, з викрутасами, як у старих рукописах.

У передчутті лихого Лев тремтячими руками надірвав конверт. Похапцем вирвав з нього учетверо складеного аркуша А-4 і кинув на стіл, наче той обпікав. Якийсь час сидів і прислухався до того, що твориться у голові. Він наче був стороннім спостерігачем. У голову набігали думки і заявляли про себе, хотіли уваги. Лев спостерігав за ними і мовчав. З їхніх сварок зрозумів, що в нього є лишень три варіанта: або він збожеволіє, або їх примирить, або вікно… Проте спершу, ніж приймати якесь рішення, треба прочитати листа…

Почерк був той самий, що на конверті.

«Вітаю, Леве! — пробіг ошелешеними очима. — Коли ти читатимеш цього листа, ми з тобою вже будемо разом: в одному серці і в одній голові. А конкретніше — в твоєму тілі. Я мав багато часу і довго думав, з чого почати і як писати тобі, щоб зразу ж, з перших слів не стати ненависним загарбником. Я знаю багато колишніх часів і дуже добре орієнтуюся в сучасному. Тому вирішив почати з найголовнішого і писати голу правду. Якщо буде твоя воля — я виконаю своє призначення і помру щасливим, якщо ж ні — скитатимусь світом знову не знати скільки. Тут третього варіанта немає. Тому зразу кажу тобі — Я ПРИВИД БЕЗРУКОГО КАТА (можеш вважати душа). І Я ВСЕЛИВСЯ У ТЕБЕ», — Лев поклав листа на стіл і почав ходити по кімнаті, порпаючись рукою у своїх кучерях. Якщо відкинути те, що він здурів, багато пережитих подій починають відкривати карти, сприйматися по-новому. Чому Лев зайнявся дивним дослідженням доль львівських катів? Чому саме доля безрукого ката так його зацікавила? Чому ж він сам без руки і прізвище його Безрукий? Співпало? Побачимо! — дав собі сміливу відповідь і знову взявся за листа…