9.1

На відміну від корінного привида, Ерік знову мусив «відпрацьовувати хліб». І якщо спочатку це його не надто тішило, то зараз, застигши біля стіни, він надто вже пильно дивився в бік коридору.

Здалося, чи знову десь майнула знайома біла простирадлоподібна істота у вигляді неврастенічного привида? Але в коридорі було тихо, справжній привид поки себе не виявив. Натомість себе виявив Вернон. Безпомилково впізнавши серед натовпу свого «брата по нещастю», він одразу рушив до нього.

– Ну що, уроки вокалу відбулися? – єхидно поцікавився Еліхаль, окидаючи поглядом натовп у пошуках рудої стерви, для якої він сьогодні приготував маленький, але дуже неприємний сюрприз.

Розповідати про нього Еріку він не збирався, надто вже колега перейнявся цією шаленою жіночкою.

– Заздрість, мій любий друже, – почуття, що не пасує ані привидам, ані арлекінам, – спокійно відповів той, не піддаючись на провокацію.

Ще б пак – це була вже не перша спроба піддіти його, тож Ерік навчився триматися.

– Заздрість – це коли іншому дістається щось хороше, – відбив Вернон. – А тут... ну, це навіть не кіт у мішку, це – змія в рукавичці.

Плеснувши Еріка по плечу, арлекін уважніше приглядівся до натовпу. То тут, то там майоріли руді маківки, але визначити, котра з них належить примі, він, чомусь, не міг.

Єдина розрада була в тому, що його зачарована учениця поки замкнена в комірчині й не могла зараз докучати своєму наставникові. І там Вернон планував тримати її рівно стільки, скільки знадобиться, щоб розшукати нещасного Сашка. Бо сам цілувати Агнесс він не хотів, Ерік навряд чи встиг викликати у дівчини бодай якусь симпатію, а ось з хлопцем вони наче знайшли спільну мову. Того мало вистачити, щоб повернути дівчину до тями.

Зате Ерік точно знав, котра руда голова належить примі. І саме на неї щоразу падав його погляд, спалахуючи трохи яскравіше з-під маски, кожного разу, коли він затримувався на знайомій фігурі.

– А раптом для мене це  є щось хороше? Все життя, знаєш, мріяв попрацювати факіром, – анітрохи не образився Ерик, і губи, які не приховувала півмаска, вигнулись у легку усмішку.

– У випадку з цією сте... жінкою – ти попрацюєш трупом.

Насмішкувато відказав Вернон, нарешті помітивши серед натовпу знайому руду жінку в строкатій сукні та яскравій масці жар-птиці. Не помітити її взагалі було складно, цей костюм був цілком у дусі примадонни. Відійшовши назад, чоловік розчинився в натовпі. Час втілювати в життя план маленької, але напрочуд солодкої помсти.

Ерік лише знову всміхнувся, та не став нічого коментувати. У випадку з цією жінкою сам факт, що він досі живий – уже диво. Та казати це своєму «привидопобратимові» він не збирався. Прекрасно знав, що той може відповісти на таке одкровення.

Похитавши головою, Ерік не стримався й кинув швидкий погляд у бік примадонни, котра якраз зупинилася поруч із якоюсь жінкою. Упізнати Лайю в тому вбранні було важко – та чомусь Ерік не мав жодного сумніву, що це саме вона. Хоча погляд усе ж раз по раз, та й ковзав до маски жар-птиці. А коли ці дві жінки опинилися поруч – він і зовсім нахмурився.

Гнучка змія поряд із чорною вороною чи строката жар-птиця?

Втім, довго мучитися над відповіддю не довелося. Вирішити питання допоміг невиразний гуркіт. Не дуже голосний, на нього мало хто звернув увагу рівно до тієї мить, коли на даму в костюмі жар-птиці вилилося відро синьої фарби.

Від несподіванки жінка смикнулася і пронизливо закричала. Вишукана зачіска, обличчя і половина розкішної сукні миттєво набули глибокого сапфірового відтінку.

До неї одразу кинулися оперні служники опери, але були послані далеко і голосно. Розмахуючи руками й далі верещачи, герцогиня вискочила з залу під все гучніший гул натовпу.

– Боже, який жах! – дама в костюмі ворони обернулася до своєї співрозмовниці. – Чия це безглузда витівка? Так осоромити бідну герцогиню!

Її супутниця в елегантній оксамитовій сукні смарагдового кольору лише злегка знизала плечима.

– Завтра всі газети ряснітимуть її фото, – повільно мовила змія, а кутики спокусливих червоних губ піднялися в ледь помітній посмішці.

Тихо хихотнувши, жінка-ворона раптом замовкла й завмерла, втупившись кудись крізь натовп.

– Подивіться-но який! – захоплено прошепотіла вона.

Прослідкувавши за її поглядом, змія іронічно вигнула брову, намагаючись зрозуміти, на кого звернула увагу подруга.

«Який» тим часом ледь помітно всміхнувся і кинув іронічний погляд у бік, де зник граф. Здається, хтось промахнувся з ціллю.

Тихо усміхнувшись, він неквапно попрямував до рудоволосої примадонни. Його темний костюм мало чим відрізнявся від звичного – хіба що срібляста вишивка трохи оживляла образ, а маска прикривала лише верх обличчя, відкриваючи гостре підборіддя й чітко окреслені губи.

Здивовано зиркнувши на свою захоплену подругу, Лайя тихо хмикнула.

– Він сюди йде! – прошепотіла ворона. – Заради бога, натякніть йому, щоб запросив мене на танець!

– Як? – щиро отетеріла Лайя, втупившись на неї. – Я його навіть не знаю!

– Не знаю! Натякніть якось! – вчепилася в її рукав жінка-ворона.

Підійшовши ближче, Ерік чарівно всміхнувся. Маска приховувала обличчя, але здавалося, ніби на щоках обов’язково мали з’явитися ямочки.

– Мадам... – ввічливо вклонившись обом, чоловік подав руку примадонні. – Дозвольте запросити вас на танець.

Лайя замість відповіді озирнулася на свою супутницю, що вперто трималася за її рукав.

– Ви, здається, сподобалися цій масці, – з легким зусиллям відчіпляючи від себе воронячі пальці, Лайя м’яко підштовхнула її вперед. – Ось, запрошуйте її. Давайте, сміливіше.

Вона посунула приголомшену даму просто до кавалера й відступила на кілька кроків. І все ж у цьому джентльмені було щось знайоме. Здається, вона десь вже чула його голос. Але де – цього прима згадати не могла.

Цей жест відверто потішив чоловіка. Ввічливо схиливши голову, він розсипався у вибаченнях, чомусь саме за поведінку прими й наостанок поцілував кінчики пальців ворони, перш ніж знову пірнути у натовп. Наздогнати вертку змійку в смарагдовому – виявилося не з простих завдань.