7.1

Понад усе герцог Антонель де Харон любив вечори. Найспокійніший час доби, коли можна було з чистим сумлінням забути про справи та розслабитися. Власне, цим Антонель і займався.

Облаштувавшись у затишній малій вітальні з сигарою та келихом вина, він примружено вдивлявся у вогонь у каміні. Вечори були для нього священним часом, і ніхто – навіть невгамовна Шайен – не ризикував порушити їхнього спокою.

Але одна людина все ж таки наважилася. Тихо прослизнувши через чорний хід, вона піднялася службовими сходами, точно знаючи, де зараз перебуває господар дому. Двері малої вітальні тихо рипнули й прочинилися, впускаючи незваного гостя.

Ліниво піднявши брову, Антонель озирнувся і зміряв візитера повільним поглядом, перш ніж яскраво усміхнутись.

– Отакої… А мені ж казали, що спіритичний сеанс вдався, а я не вірив. Хоча знаєш, привиде, можна було й раніше з’явитися. Минуло ж цілих десять років, а тебе все носило бозна-де, – протягнув він.

При цьому його рука ледь помітно стиснула підлокітник. Всупереч зовнішній розслабленості, герцог миттєво напружився, готовий у разі чого відбити удар.

– Десять років тому ти п’яний у дим віддав останні гроші якомусь шарлатану, щоб викликати духа діда, – хмикнув гість, знявши капелюха і відкривши герцогу своє обличчя. Дуже знайоме обличчя.

Кинувши капелюха на крісло біля входу, Вернон Еліхаль скуйовдив коротке темне волосся і пройшов углиб вітальні. Розвів руки, мовляв, ось він я, квітів не треба – і слабо усміхнувся. Побачити друга він був радий. А от те, що через нього й його юристку колишньому графу довелося тікати з надійного укриття – це вже було кепсько.

Антонель сторопів лише на мить. Узагалі, він рідко виходив зі стану вселенського спокою, й зараз неквапливо підвівся з місця й зацікавлено вигнув брови.

– Ти був не менш п’яний і сам притягнув до мене того шарлатана, – усміхнувся герцог. – Раз живий, значить, повернеш мені ті п’ять золотих і сім мідяків, що позичив?

Безсовісно усміхнувшись, скрупульозно поцікавився він з широким жестом руки, наче окреслив гори золота, які сподівається отримати.

– Відсотки не рахую, так і бути… – на мить чоловік так і завмер, та все ж припинив жартувати. – І що тебе спонукало «ожити» саме зараз і саме тут?

– Ти. Твоя юристка і її весела компанія, яка завалилася до мене в сховище.

Важко зітхнувши, Вернон опустився на софу й втомлено провів долонею по обличчю.

– Слухай, у мене великі проблеми. Завдяки твоїй невгамовній помічниці, моє укриття під моєю оперою – особливо виділяючи «моєю», почав Еліхаль, – розсекречено. Усі мої володіння ще два роки тому король великодушно роздав своїм шавкам. Те, що на мене відкриють полювання – лише питання часу. У мене все ще є трохи грошей, але мені потрібна перевірена людина, яка допоможе втекти з цієї країни.

Тягнути кота за хвіст він не став та виклав усе, що його непокоїло прямо. Та й що ще він міг казати? Плакатись у жилетку дорогого друга та жалітися на зрадливу долю?

Утім, Антонеля навіть більше за проблему друга зацікавила інша деталь. Здивовано піднявши брови, він навіть нахилився вперед.

– Шайен? От же зміюка... Пощастило ж мені з сестричкою, – хмикнув він та знову вмостився у крісло й задумливо переплів пальці. – Твоя опера… Ну гаразд, нехай буде так.

Кивнувши, взявши це до відома, він ліниво ковзнув поглядом по другові.

– Але ж ти знаєш, що навіть за кордоном він не дасть тобі спокою? Не набридло два роки тінню скакати?

– Краще живий привид, ніж мертвий граф Еліхаль, – знизав плечима Вернон, задумливо прикусивши губу. – Я вже знайшов, хто зробить мені фальшиві документи. А там, моїх заощаджень має вистачити, щоб махнути за океан і пару років жити без бід . А далі… Ти ж знаєш, я не пропаду, талантів мені бог не пошкодував. Улаштуюсь кудись, працюватиму та житиму, як усі. Чим не життя?

Вислухавши, герцог лише нахилив голову набік і раптом тонко усміхнувся.

– Взагалі, зараз є шанс знову стати живим графом Еліхалем. Правда, під крилом іншого володаря, – мимохідь зауважив Антонель, знову повертаючись до сигари, але погляд лишився пильним і уважно стежив за обличчям старого друга.

Цей аристократ постраждав від короля чи не найбільше. Від короля, трон під яким уже серйозно хилився, загрожуючи ось-ось перекинутися.

Пропозиція, старого друга не дуже здивувала Вернона, але одночасно й не те щоб дуже сильно надихнула. Скривившись, він повів долонею по волоссю.

– Ти ж знаєш, я не політик. Хоч я й багатогранна особистість, але плести інтриги… – виразно скривившись, він пересмикнув плечима. – Хоча, мене й так уже приперли до стіни так, що далі вже нікуди. Що ти задумав?

Саме на таку відповідь Антонель і очікував. Задоволено усміхнувшись, він знову відкинувся на спинку крісла й примружив темні очі.

– Насправді мені потрібно лише місце, де можна тихо передавати інформацію. І хазяїн, який гарантує повну безпеку. А якщо ти все ще хазяїн опери – це значно спрощує справу.

Випустивши кільце диму, Антонель нахилив голову набік:

– Король стоїть однією ногою на ешафоті... І багато хто, як добрі самаряни, хочуть подати йому руку допомоги. Бо ж не стояти йому там цілу вічність лише на одній нозі.

Уважно слухаючи друга, Вернон стиснув губи. Все це не дуже тішило чоловіка. Власне – зовсім не тішило. Але коли доля була настільки вже щедрою панянкою, щоб когось і бодай колись тішити? Треба або хапати шанс, або й далі сидіти на дні. А він там уже був, детально вивчив увесь рельєф – і вирішив: краще вже хапати бодай такий-сякий шанс.

– Завдяки твоїй чарівній сестрі катакомби під оперою більше не таємниця – про них знає поліція. Хоча... – потягнувшись до ще однієї сигари, Вернон вжихнув сірником і задумливо кивнув. – Є там один важкодоступний відрізок. Він з одного боку пов’язаний з оперою, з іншого – з тунелями під храмом. Там ще підземне озеро є, дуже зручно: можна зникнути раніше, ніж ворог його перепливе. Правда, постає питання – де взяти човен. Якщо вистачить просто опери – ласкаво прошу. Хоч тепер там постійно товчеться той слідчий.