Розділ 1. Продається театр. Дорого. Привид, прима та злочин в подарунок

Репетиція в театрі – час дивовижного зіткнення високого з ницим. Поки на сцені розгорталося пишне дійство, що до вечора мало приголомшити вибагливий смак вельможної публіки, залом снували прибиральниці. Вони монотонно чистили сидіння, підмітали підлогу, ніби поруч не творилося справжнє диво.

Втім, якщо дійство на сцені жінок не зачіпало, то раптове пожвавлення за лаштунками викликало щире зацікавлення. Ще б пак – не щодня до їхнього театру приходив не якийсь там випадковий відвідувач, а новий власник! І не якийсь змарнілий стариган чи дивакуватий театрал, а справжній франт. Високий чоловік у темному костюмі з аристократичними рисами й байдужим поглядом чорних очей. Постукуючи тростиною по підлозі, він неквапно оглядався навкруги з якимось оцінювальним здивуванням. Наче це не він збирався викласти цілий статок за цю перлину мистецтва, а хтось інший.

Але ж ні – це був саме він. І це могла підтвердити юристка, яка тримала напоготові договір. Уважно вичитаний, досконало вивірений і готовий до підписання. Проте виголошувати цей факт невисока жінка в діловому костюмі, майже чоловічого крою, не поспішала. Вона спокійно роззиралася з непроникним виразом обличчя.

Однак, дехто не звертав жодної уваги на неочікуваних гостей. Прима театру – Лайя Евердін не відволікалася ні на що. Саме в цей момент вона на повен голос виводила арію Розіни «Una voce poco fa». Як режисерові та дорогому серцю та гаманцю керівництву спало на думку ставити в Гранд Опера «Севільського цирульника», Лайя не знала і знати не хотіла. Попри те, що Евердін вважала цю оперу верхом несмаку й моветоном, головна жіноча партія, як завжди, дісталась їй. І це було головне.

Слід визнати, що співати прима любила й робила це з натхненням. Навіть закінчила консерваторію з відзнакою. І все було б чудово, якби не одне «але». Чарівний, багатогранний, неймовірний голос прими зводив з розуму. І не завжди у хорошому сенсі цього слова. Принаймні, в слухачів з витонченим смаком та знанням нот. Та, варто було віддати належне, співала прима сильно та голосно. Настільки, що в буфеті тріскали келихи, а якби в залі були вікна – тріснули б і вони. До того ж співала прима, принципово не влучаючи в ноти, плаваючи десь «поряд».

Одна з прибиральниць зморщилася, затулила вухо й похитала головою. Ні, треба рятуватись у комірчині, хоча й туди доносилося виття головної зірки сцени. Ех, де ж той їхній благодійник, який зазвичай зривав майже кожну репетицію цієї жаби?

Та їхній благодійник мав цього разу зовсім інші, надзвичайно нагальні справи й на репетицію ніяк не міг з’явитися.

Зітхнувши, коли прима взяла чергову високу ноту, прибиральниця швиденько пройшлася щіткою по м’якій оббивці крісла й подалася до коридору, не чекаючи фіналу чудової шестихвилинної арії.

А от новоспечений власник і його юристка втекти не могли за визначенням. І якщо чоловік вислухав «велич» із розсіяною усмішкою, недбало спершись на тростину, то його юристка дивилася на приму з майже священним жахом. Щоправда, справа була не так у манері виконання, як у спробі зіставити кількість нулів у вартості цього місця з тим, що вона бачила. Хоча й манера теж відіграла свою роль.

Втім, частину арії вони таки провели в дорозі, тому встигли лише на останню хвилину, та граційний реверанс, після якого прима велично зникла за лаштунками. О, проникливий погляд Лайї не міг не зачепитися за імпозантного молодого чоловіка у залі. А ким іще він міг бути, як не її шанувальником?

На порожню сцену лебедями виплив кордебалет, не приховуючи зацікавлених поглядів у бік нового власника.

Імпозантний чоловік з цікавістю проводив приму поглядом. Проте ця цікавість не нагадувала ані захват шанувальника, ані захоплення чоловіка. Швидше – зацікавлення натураліста.

– Дивовижно… Шайен, а ти казала, що все це лише марна трата грошей! – звернувся він до своєї юристки, поглянувши на неї згори вниз.

Жінка у відповідь лише скептично пирхнула та незворушно відповіла:

– Я й досі так вважаю. Це капіталовкладення абсолютно безглузде й збиткове.

Вона зовсім не поділяла захоплення керівника і демонструвала це з гідною стриманістю представниці пригнобленого класу. Ну, не слухають її зараз – пізніше вона ще скаже своє горде «а я ж попереджала».

Але, на цьому розмову довелося завершити, тому що прима таки зникла не назавжди. Чарівна, усміхнена та ніжна рудоволоса жінка з’явилася у залі як прекрасне видіння, яке поплило до гостя.

– Добрий день, мсьє...? – Лайя солодко усміхнулася, наче не від її співу щойно тріскалося скло.

«Випадково» опинившись поруч, прибиральниця тихенько пирхнула, але прима не втратила пильності. Ось лише вона чарівно посміхалася чоловіку, а ось вже убивчий погляд в бік робітниці змусив ту енергійніше орудувати щіткою.

– Антонель де Харон, – чарівно усміхнувся чоловік, схилившись, аби ніжно поцілувати витончену ручку примадонни.

У ту ж мить усі, хто «випадково» перебував у зоні чутності, раптом забули, що мають удавати, ніби працюють. І не дивно! У цьому імені звучав скрегіт сталі й дзвін золотих монет. Герцог Харон – один із найбагатших людей країни. За чутками його статки були рівні (а то й переважали) статки самого короля!

– Що ж, мсьє де Харон, – Лайя буквально засяяла.

Звісно, вона чудово знала це ім’я. І той факт, що такий чоловік опинився серед її шанувальників, неабияк тішив самолюбство мадам Евердін.

– Можливо, ви хотіли б, аби я для вас щось заспівала?

На задньому плані хтось із кордебалету здригнувся від жаху. Та сама прибиральниця похитнулась і з гучним «бумс» зникла десь за кулісами. Диригент і оркестр визирнули з ями й гаряче затрясли головами. Здається, талант примадонни оцінювала належно лише вона сама. Ну, і публіка, яка осипала рудоволосу зірку любов’ю, захопленням і оваціями.

Але герцог, ніби не помічаючи загального протесту за спиною Лайї. Він лише чарівно всміхнувся так, що на щоках промайнули ямочки, а чорні очі  хитро зблиснули.