Пролог

Привид опери – він же Сашко, він же Алекс, Ал, Страхопудало Підвальне і ще з десяток інших імен – сидів на старому табуреті біля величезної калюжі в підвалі театру і замислено штурхав ногою якийсь корч.

Звідки у його підземеллі взялося ця бісова колода (ще вчора його тут точно не було!), він не знав і знати не хотів. Єдине, що йому справді хотілося знати – коли саме його життя полетіло шкереберть.

Може, тоді, коли, надихнувшись відомим романом, він вирішив стати «Привидом опери»? Або коли не врахував, що, взагалі-то, він не у Франції? А може, коли не зовсім догнав, що у двадцять першому столітті – навіть у затертому, забутому Богом місті Н (а, може, саме в ньому!) тобі швидко накрутять вуха, щойно ти спробуєш качати права в єдиному на район театрі.

Ідея була тупа, приречена від початку і...

Додумати, до чого саме була приречена, фантом-невдаха не встиг.

– Хша-а-ас... – ледь чутний, тіньовий шепіт торкнувся свідомості й змусив хлопця сіпнутися, піднявши скуйовджену голову з криво насадженою на маківку картонною маскою.

Єдине, що він устиг побачити – розмиту тінь, яка рвонула до нього за мить до того, як світ провалився у темряву. Лише на секунду, але цього вистачило, щоб зник підвал, табурет під дупою, взагалі усе!

Темрява розтанула так само несподівано, як і з’явилася – вибухнула сліпучим світлом і нищівним болем у куприку, коли Сашка вгатило об бруківку перед величезною будівлею Опери.

Ні, не просто опери.

ОПЕРИ!

Величезна, розкішна споруда здіймалася над ним казковим монолітом, змушуючи відчувати себе малим і жалюгідним. Позолочені вензелі, розкішні колони і...

– Схоже, я з’їхав з глузду, – сумно констатував Сашко, проводжаючи поглядом карету, запряжену парою коней. – Остаточно.

Коли ж із будівлі Опери, майже летячи, вибігла мініатюрна брюнетка у довгій пишній сукні, Сашко остаточно переконався: його накрило.

На цій фатальній ноті колишній працівник театру опери й балету міста Н поліз у кишеню за телефоном – викликати собі таксі до психлікарні.

Мобільник не поділив його ентузіазму: образливо пискнув і згас.

Безмежно втомлено зітхнувши, хлопець сів на бруківку, передчуваючи, що халепи на сьогодні ще не скінчилися.

І не помилився.

Він ще не встиг навіть примоститися, як раптом почувся тихий скрегіт, і бруківка просто розверзлася під ним, поглинаючи юного фаната Привида опери...