ДАР

Це сталося у дуже далекі часи, коли на землі ще жили магічні створіння, а між світлом і темрявою точилася безкінечна боротьба. У ті часи, коли світ ще дихав магією, а зорі сходили не тільки над небом, а й у душах. Де між світлом і темрявою тремтіла нитка рівноваги, зіткана з древніх сил. У серці забутої землі Ардра, серед вічного лісу, захований був Вівтар Тіней – місце сили, створене на уламку впалої зорі. Існує легенда що, колись, коли світ ще був молодим, а день і ніч не мали чітких меж, між небом і землею вирувала велика війна. Тоді з неба впало три зорі, кожна з яких несла частину первісної сили творіння. На тому місці, де впала третя зоря, утворилася природна кам'яна чаша, яку згодом назвали Вівтарем Тіней.
Ніхто не знає, хто першим ступив на те місце – людина, демон чи ангел. Але відомо одне: вівтар зберігав рівновагу між світлом і темрявою, і той, хто пролив на нього кров обраного, отримав владу над переходами між світами. Старі книги кажуть, що вівтар «прокидається» лише тоді, коли світла душа, але з темрявою в серці, торкається його свідомо або через його жертовну кров.
Саме тут почалася історія дівчинки на ім'я Сінді.
Їй було вісімнадцять. Висока, струнка, з золотавим волоссям, яке спадало хвилями на плечі, вона вирізнялася серед інших дівчат спокійною вдачею та проникливим поглядом сіро-зелених очей. Сінді зростала без батьків – її виховала тітка, травниця, що жила на узліссі. З дитинства дівчина відчувала, що в ній є щось особливе: вона чула голоси вітру, бачила сни, які збувалися, а одного разу врятувала поранену тварину, – лише торкнувшись її.
Сінді найбільше приваблювало тихе озеро Елерій, що ховалося між двома пагорбами. Вода там була темна, мов ніч, і дзеркальна спокійна. Вона часто сиділа там, дивлячись у далечінь, не розуміючи, що озеро – стародавній портал між світами.
Сінді мала не лише дар бачити незриме, а й мала серце – чисте, сміливе, відкрите, а ще мала друга – того, кому довіряла більше за всіх. Звали його Кейлан. Чорнявий, з проникливим поглядом, він був її другом ще з дитинства. Але в серці Кейлана давно жили тіні. Його мати зникла біля вівтаря, коли він був дитиною. І він роками вірив, що винна у цьому магія - та, яку носила Сінді.
Одного вечора він підійшов до неї, мовчазний, розгублений:
– Піди зі мною, – сказав він. –Там…стара людина. Їй зле. Вівтар…пам'ятаєш те місце?
– Вівтар? Та ти ж завжди уникав його…
– Я більше не боюсь. І…прошу, йди.
Сінді пішла, вона довіряла. Вона ще не знала, що той хто мав захистити її, зрадив. Його обманом змусив допомогти демон Адніл. Колись він був ангелом, побратимом, вірним захисником. Але гординя та жага влади затягнули його в тінь, він зрадив світло, опустившись у морок. Тепер він – демон з очима, чорними як безодня, і голосом, що змушував серце стискатись. Він прагнув знищити Сінді, бо саме вона – ключ до пророцтва, здатного зруйнувати темряву.
Серед дрімучих лісів, загублених у туманах північної Ардри, стояв Стародавній Вівтар Тіней. Зовні – звичайне кам'яне коло, обвите мохом і плющем. Але кожна плита мала своє гравіювання – незрозумілі символи, які то світилися блакитним полум'ям, то згасали. Усередині цього кола – круглий постамент з тріщинами від часу та магії, який постійно змінював колір, а іноді здавалося, що він дихав."

Земля навколо була суха, мов витоптана тисячоліттями. Лише вітер нашіптував тут щось зловісне:
«Це місце пам’ятає більше смертей, ніж будь-яке поле битви», – подумала Сінді, коли вперше наблизилась до вівтаря.
Її серце билося швидше. Вона йшла навшпиньки, вдивляючись у туман, що повільно стелився між деревами. І тут вона почула хрипке дихання.
— Вам потрібна допомога? – обережно запитала вона, помітивши постать старця, що впав біля каменя.
— Допоможи… будь ласка, – прохрипів він.
Сінді миттєво кинулась до нього, але в ту ж мить повітря стало важким, наче затягнуте димом. Старе тіло почало змінюватися просто на очах – шкіра темніла, з плечей прорвалися димчасті крила. «Це пастка!» – майнула думка, але було вже пізно. Із темряви з’явилися інші тіні. Демони. Вони мали довгі руки, ікла, вугільні очі. Один схопив її за зап'ястя, інший – за щиколотку.
— Вона має бути принесена! – загарчав один. – Вівтар оживе її кров’ю!
Сінді закричала, але голос зник у завиванні вітру. Її тягнули до постаменту, камінь під ногами почав світитись, а Кейлан стояв осторонь.
— Чому? – шепотіла вона, задихаючись у їхніх руках.
— Я…я не міг інакше, – прошепотів він. – Вони сказали, що повернуть її. Що я зможу все виправити…
Сінді заплющила очі. Зрада боліла більше, ніж страх. У цю мить небо розірвала блискавка. З неї зійшов Аурель, янгол зі світлим мечем. А поруч із ним – Адніл, постать між світлом і темрявою, тримаючи небесний кинджал.
Кейлан – мовив Аурель: «Ти зробив свій вибір. І за це отримаєш дар, гідний твого серця». Кейлан хотів відповісти, але вже було пізно – з-під землі вирвалися чорні ланцюги і обплели його руки. Його очі потемніли, голос затих. Тіло не змінилось, але душа стала іншою. Тепер він був демоном у людській подобі, став вічним служником Адніла.
Тим часом Аурель, світлим мечем нищив демонів. Скориставшись цим, Адніл встромив кинджал у серце Сінді, усе довкола ніби зупинилось. Але смерть не прийшла до неї – прийшла трансформація. Її тіло зникло у вибуху світла й тіні. Замість нього над вівтарем зависла біла душа, яка пульсувала енергією. Камені почали тремтіти, символи спалахнули, і повітря стало густим наче скло.
У центрі вівтаря розгорнулась брама – сяюче овальне коло з енергії, схоже на воду, у якій плавали спогади, образи, голоси. Там, за нею, тепер жила вона – Привид, душа Сінді, яка злилася з магією вівтаря. «Я стала частиною сили, частиною світу…Я бачу все, але не можу втручатись… Я чекаю… того, що прийде наступним…»
Адніл стояв на колінах біля брами, кинджал розсипався в його руці.
— Вона… не дала мені силу, – прошепотів він. – Я мав… я…
— Ти обрав не владу, а жертву, – пролунав голос Ауреля за його спиною, – і тепер ти, як і вона, пов’язаний із цим місцем. Аурель простягнув руку, та Адніл не прийняв її.
— Я залишусь тут.Я чекатиму. Через тисячу років народиться нова. Тоді, можливо… я виправлю свою помилку.
Так і сталось.
З того дня брама лишилась закритою, охоплена мерехтливим серпанком. Ніхто не міг її відкрити, крім наступної обраниці. А біля неї – мовчазний, нерухомий – сидів Адніл.В його серці звучали слова «Коли срібна тінь знову торкнеться землі, і вівтар відгукнеться на подих життя, з’явиться нова — зі світлом у крові і темрявою в очах».