привид

                                                           ПРИВИД

Село наше розташоване в лісах – з однієї сторони молодий дубник, з другої сосни. Так що грибів влітку, та восени, як гною під коровою у недбалого хазяїна. Та річ не в тім – міста в нас екологічно чисті. От і їдуть сюди туристи на відпочинок. Цього року також багато понаїхало. Та такі ж приїздять, що грабель от заступа відрізнити не в змозі!  А туди ж – у ліс по гриби.

Якось двоє таких заблукали. Та не згубилися б вони, аби не горілка. Тут від сосни, у якій білі гриби з маслюками ростуть, до села собаці Рябчику десять хвилин неспішним бігом. Але ж як почує, що баба Гапка його мискою дзеленчить, за хвилину вкладається.

Так от – пішли пара туристів по гриби. Торбу з наїдками та напоями з собою взяли. Не стільки гриби збирали, скільки напоями бавилися – причому майже не закусюючи. Так напилися, що й спати там же на місці і вклалися.

До речі – через таких Рябчик у ліс і бігає. Попоїсть недоїдені харчі, помітить піднявши праву лапу, місце де ті харчі лежали, та додому до улюбленої миски.

 Звали тих туристів Степан та Володя. Прокинулися вони, коли вже сонечко зайшло. Навкруги ліс, дерева неначе говорять між собою. Темрява. Там щось шурхне, там щось крикне по звірячому, там по пташиному. Жах! А хлопцям, то вовк, то кабан ввижається. А куди ж його йти?! Куди бігти?!  Де село?! Де люди?! А тут то павутиння липкими тенетами  обплете, то їжачок десь пробіжить, то миша пискне.

Суцільний переляк!

І тут Степан запропонував гарну ідею – Володю, в  тебе ж кофтина біла, її у темряві добре видно. До ранку ми вже з лісу не виберемося, тай прохолодно вже. На біле звірі не підійдуть. Ми зараз вдвох у твою кофтину заліземо, та так сидячи й заночуємо. А вранці виберемося.

На тому й порішили.

Залізли вдвох у Володіну кофтину як у намет, присіли на якійсь пагорб, тай сидять собі тихо.

Ввечері пішла баба Гапка козу з випасу забирати, та в неї біля лісу припнута була. А кози то й нема. В баби паніка – що ж його робити?!

Поойкала, та й пішла козу шукати.

Довго шукала, аж сутеніти почало.

Тим часом Володя заснув у своєму сховищі, під кофтиною. А Степану все не спиться. Все йому жахи лісові ввижаються. Витяг з під кофтини носа, запалтв цигарку, замислився. Майже задрімав.

Аж раптом почувся сповнений жаху крик! Щось гучно впало! Дзвінко загавкав пес Рябчик.

Степан прожогом вискочив і побачив лежачу без пам’яті бабу Гапку.

З криком – Вовки! Рятуйте! Прокинувся Володя і біжучі, не вилізаючи з під кофтини з усього розгону врізався в дерево. Аж луна лісом пішла.

Від крику Володі прочуняла баба Гапка і перше що побачили її очі був в усмерть переляканий Степан.

• Ти хто? Чи проговорила, чи простогнала баба.
•  Я Степанко. Я в лісі загубився. А ви тут звідки?
• Я Аграфена Федорівна, козу свою тут шукаю. Хлопче, прошепотіла баба йому на вухо. А ти тут не бачив таке щось біле, потворне, на чотирьох   ногах, руки теліпаються. А з того міста, де голова повинна бути дим іде?

І тут зза кущів виповз напів оглушений Володя.

• Воно! Тікаймо!

Де тільки в баби Гапки та спритність узялася! Вона побігла лісом, як молода антилопа, тільки кущі тріщали. За нею з не меншою швидкістю біг Степан. Трохи позаду, заплутавшись у білій кофтині летів Володя. Так і прибігли у село.

У селі заспокоївшись та у всьому розібравшись, до ранку втрьох описували оден одному цю пригоду.

Коза наступного дня прийшла додому сама. А Степан з Володею, горілки більше не споживають.

Вадім Сіренін.