81. Нарешті щасливий фінал

Рута

Я, не гаючи часу, набрала номер Ніка, сподіваючись, що він у цей пізній час буде на зв’язку. Але Нік не відповідав, і тоді я написала йому повідомлення, додавши геолокацію, яку скинув мені Макс. 

“Ніку, я не могла додзвонитися до тебе. Мілу викрав маніяк. Мою сестру… Він хоче, щоб я прийшла на вказане ним місце. Ясна річ, наказав не повідомляти поліцію, але я вирішила сказати тобі. Ми з Максом підемо зараз туди.Я маю врятувати сестру, інакше ніколи цього собі не пробачу.”

Потім я повернулася до Макса:

 — Він чомусь не відповідає, треба йти вдвох. Може, потім прочитає моє повідомлення, геолокацію я йому скинула…

— Добре, тоді підемо вдвох, — кивнув Макс. — Ходімо до мотоциклу.

Ми спустилися до мотоцикла, Макс сів на нього, а я позаду нього, обхопивши його за талію. Мене всю трясло чи то від нічної прохолоди, чи від страху за сестру. 

Доїхали до вказаного місця досить швидко, це був старий зачинений склад. Мені закрався сумнів, що тут хтось є, приміщення було темне і виглядало закинутим. Раптом той Марс знову нас обманув, заманив у пастку?

 — Куди йти далі, туди, всередину? — я кивнула на темну якусь загрозливу на вигляд будівлю. 

— Пробач, Руто, — він раптом токрнувся мого запʼястка і я відчула, як на ньому замикається наручник. Я опинилась прикута до мотоциклу. — Ти не підеш туди, — Макс  поглянув на мене. — Залишайся, будь ласка тут, і без дурниць. Тобі не можна бачитись з тим другим Марсом, це надто небезпечно.

 — Ти не маєш права вирішувати за мене, що мені робити! — я з силою смикнула наручник, аж руці стало боляче, але нічого не змінилося. — Максе, стій, не йди туди сам! 

— Я кохаю тебе, Руто. І врятую твою сестру, обіцяю, — сказав він, швидко торкаючись своїми губами моїх губ. — Скоро вона буде з тобою. Ось побачиш. 

 — Я боюся за тебе… — мені на очі навернулися сльози. — Максе, якщо з тобою щось станеться, я цього не переживу…

— Все буде добре, — він погладив мене по щоці. — Все, я пішов. Скоро повернусь. Просто посиди тут, все зараз налагодиться… 

Я провела його поглядом, поки Макс не зник у темряві. Щоб хоч трохи відволіктися від цього жахливого очікування, я знову й знову набирала номер Ніка, і от нарешті почула його голос:

— Руто? Що у вас трапилось? Я був на виклику, уяви, якісь придурки пробували викрасти банкомат… Це ж треба було додуматись… А ми були поруч. І довелось цим займатися, хоч це і не наш профіль, — пробурмотів НІк. — Де ти зараз? Все в порядку? Ти нікуди не пішла, сподіваюсь?

 — Я там тобі скинула геолокацію, я тут, але Макс не дозволив мені туди йти… Приїзди скоріше… 

Здається, цієї миті я почула постріл і ще більше запанікувала:

 — Ніку, тут стрілянина, я боюся. що з Максом щось станеться…

— Зараз буду, головне що ти в порядку, я взагалі в пʼяти хвилинах від тебе… Тримайся!...

Я заплакала, не в змозі сказати більше жодного слова. Лише гарячково молилася, щоб Макс  і Міла залишилися живі…

Макс

Я знав, що Руту неможливо буде впевнити, що краще їй не йти на ту зустріч. Тому одразу, щойно вона мені все сказала, я захопив з дому наручники з червоної кімнати. 

Так, вони не для цього призначені, але вони її точно затримають. А я впораюсь з тим псевдомарсом. 

Я знав, що вона все ще ображена на мене за те, що я їй нічого не сказав, але це все були дрібниці. Наразі головним для мене було не наразити Руту на небезпеку і врятувати її сестру.

Коли я визирнув на точку зустрічі, то побачив, що  там стояла коротко стрижена білява жінка з пістолетом в руці. Її обличчя здалося мені знайомим.  

Мені треба було якось знешкодити її. Зараз я пошкодував, що не вдягнув бронік. А він в мене був, колись подарував один знайомий. 

Але в мене був травмат. Він не вбʼє, та може покалічити. 

Єдине, що мене зупиняло, так це те, що вона тримала біля себе сестру Рути. Дівчина сиділа на якомусь ящику, а жінка, яка тримала пістолет, стояла біля неї. 

Треба було підібратись ближче.

Я дуже обережно підійшов максимально близько і тепер між нами було лише метрів пʼять. Якщо я різко вискочу на неї і завалю на землю, вона ніяк не нашкодить Мілі. 

Руки Міли були зв’язані, в очах стояли сльози.

 — Будь ласка, відпустіть мене, — жалібно, по дитячому, промовила вона, дивлячись на жінку зі зброєю. 

Вона якраз відволікла жінку і я подумав, що певно, це мій єдиний шанс. Фізично я все одно набагато сильніший навіть без зброї.

Часу думати не було, тож я просто кинувся до них. На адреналіні все вийшло дуже швидко. Я зміг повалити жінку в напрямку подалі від дівчинки, але коли я її звалив, то відразу почув постріл. 

Та моє тіло ігнорувало те, що трапилось в цю мить, найважливішим було вирвати пістолет, кинути його якнайдалі, а потім придушити цю наволоч… Хоча б приспати, мені має вистачити сил вирубити її зараз.