79. Рута. Найжахливіший день

Я була дуже засмучена, через те, що він говорив мені неправду. Я так кохала Макса, думала, що ми все життя будемо разом, що між нами не буде ніяких таємниць… і от, так жорстоко розчарувалася в ньому. Мені хотілося зараз втекти світ за очі, не бачити його, не чути, але одночасно хотілося сховатися в його обіймах… Я так сильно кохала Макса, що гадки не мала, як переживу розлуку з ним. Тому хотілося втекти якнайскоріше, заховатися десь, щоб він не почав мене вмовляти, бо тоді я могла б здатися, але ми ніколи більше не були б щасливими. Його обман тепер стояв би між нами, як невидима стіна, і так було б усе життя….

— Я дуже тебе кохала, — сказала я на прощання. — І, мабуть, через це мені зараз так боляче…

— Кохала… Значить, в минулому? — Макс дивився на мене з сумом. — Більше не кохаєш?

— Не знаю, — я зітхнула. — Зараз я надто засмучена, щоб відповісти на це запитання. Можливо, коли трохи зберуся з думками, я зможу з тобою поговорити і розставити крапки над “і”...

— Тому я і не хотів розповідати, — він теж зітхнув. — Знав, що ти дуже засмутишся. 

— Можливо, якби ти сказав сам, я б сприйняла це більш спокійно, — відповіла я. — Ну, може, трохи й образилась би, але пробачила тебе. А тепер я почуваюся так, ніби ти мене зрадив. Мені дуже соромно, я не можу не думати, як по-дурному я виглядала в твоїх очах, коли скаржилася на Марса. а це весь час був ти… Ну чому, чому це був саме ти? 

— Ти завжди для мене найкраща, що тоді, що зараз, — він відвів погляд. — Саме я не хотів бути в твоїх очах психом і тому не міг сказати нічого. Що ж. Далі рішення за тобою. А я буду чекати. 

 — Добре… Мені треба буде забрати свої речі, але, певно, не сьогодні, а коли я трохи заспокоюсь… Зараз я просто хочу, щоб мене ніхто не чіпав… Хоча, блін, там Міла, в моїй квартирі, вона почне розпитувати, що і як… Ну, якось переживу. Вибач мені, Максе, я маю йти…

— Добре, — він кивнув і поглянув на мене з сумом.

Мені хотілося наплювати на все і поцілувати його, але я відвернулася і швидко вийшла з машини. Не озираючись, попрямувала до під’їзду…

Коли увійшла до квартири, побачила, що сестри немає вдома, мабуть, пішла на чергову вечірку. Я підійшла до вікна і визирнула назовні. Побачила, що машина Макса все ще стоїть на тому ж місці. 

“Їдь”, — подумки я звернулася до нього. 

Розуміла, що він теж страждає, я бачила біль у його очах. Але не могла вибачити обману. 

“Їдь, будь ласка, я не повернуся…”

Він, ніби почув мої слова, завів двигун, і за хвилину його машина виїхала з двору. 

Я сіла на стілець там же, біля вікна, затулила обличчя руками і розридалась. Тепер уже точно все скінчилося… Було таке відчуття, немов у мене відрізали шматочок серця, і тепер воно нестерпно боліло і кровоточило. Але треба було пройти через це і якось жити далі…

***

Наплакавшись, я лягла на ліжко і, здається, задрімала, бо, коли розплющила очі, у кімнаті вже стемніло Вся квартира була темна і тиха, отже, Міла досі не повернулась. Треба набрати її. Але спершу зробити собі кави і випити якесь заспокійливе….

Коли я випила ліки і сиділа на кухні з чашкою міцної кави, взяла телефон і набрала номер сестри. Міла не відповідала. В слухавці чулися гудки, а потім механічний голос сказав: “Абонент не відповідає, зателефонуйте пізніше”. 

Я зітхнула. Міла в своєму репертуарі. Але особливого хвилювання не було, вона і раніше не брала слухавку, може, згадає моє прохання і принаймні напише, що з нею все гаразд?

Немов підслухавши мої думки, телефон пискнув, і я побачила, як на екран вискочило сповіщення про нове повідомлення від сестри. Але коли я відкрила його, ьто мені здалося, що я сплю і мені сниться жахливий сон. Бо з телефону сестри мені прийшло повідомлення від Марса…