78. Макс. Викриття

Цей підробний Марс мене виводив з себе. Прикидатись мною — це треба бути дуже нахабним… Але з урахуванням того, що він підкинув тоді мій брелок на місце злочину, він давно все це планував.

Він був професійним хакером, вищим за мене класом. Я так і не зміг його вичислити. Може, якби я був в формі, як років сім тому, то зробив би це, але я розслабився… 

Мені треба було його вирахувати, щоб він перестав крутитись навколо Рути. 

Коли я закохався в Руту? Певно, щойно побачив її ефір вперше. Чи була це манія? Певно, що так. Може, все і почалось як манія, може, це все було неправильно і нездорово, однак… 

Однак, коли ми побачились вживу… Бляха, я був впевнений, що це доля. Я закохався в неї ще більше і хотів тихенько відвести Марса в сторону. Це вже не була манія, це були справжні, щирі почуття, я дійсно закохався в неї і був готовий зробити заради неї будь що… Аж тут зʼявилась ця підробка…

Найкращим виходом було б не пускати Руту на цю зустріч, думаю, що це було мені по силах. Можна було викликати копів, або ще щось. Але все ж цікавість взяла своє. Мені хотілось дізнатись, хто той підробний Марс. 

Я знав, що це може бути небезпечно, але сподівався дізнатись особистість підробки, щоб вже розібратись з нею… Особливо, враховуючи, що це був вбивця дівчини-студентки. Я мав розібратись з тим, хто вбив ту дівчину і підкинув мій брелок. 

Але Рута стояла і дивилась в мобільний. Вираз її обличчя був якийсь дивний.

Потім вона раптом швидко пішла в моєму напрямку. Її обличчя було дуже блідим, губи тремтіли.

Побачивши мене, вона вигукнула:

 — Він не прийде, правда?

Її вираз був дуже дивним… Ні, вона не могла… Не зараз. 

— Звідки мені знати… — розгубився я. — Що трапилось?

— Бо він — це ти! Це ти весь час стежив за мною і писав ці дурні повідомлення! Може, ти ще й дівчат тих викрав?  І тримаєш десь у підвалі? Я ненавиджу тебе! 

Бляха… Вона дійсно дізналась про моє стеження. Бляха… Ну чому так… 

— Я нікого не викрадав! — вигукнув я. — Той гад намагався мене підставити… Я був з тобою в ту ніч, згадай… Так, першим Марсом дійсно був я. Ти сподобалась мені ще як блогерка. Хіба це так дивно?

 — Це дуже тупо! — з очей Рути потекли сльози. — Чому ти не сказав мені? Коли ми вже почали зустрічатися… Ти мав сказати! 

— Тебе бісив Марс… — я зітхнув. — Я думав, що він просто зникне і все буде добре… 

 — Але нічого не зникло, тільки ще більше заплуталося! Це ж не ти надіслав мені фото, значить є якийсь другий Марс?

— Ти ж віриш мені, що я не маю ніякого стосунку до тих злочинів? Правда? — я зазирнув їй в очі. — Я б не став. Я просто хотів бути ближчим до тебе, ти зачепила мене. Авжеж, той хто тобі зараз писав, це не я…. 

 — Я не знаю, що мені тепер робити, як мені тобі довіряти… Мабуть, нам краще розійтися… — вона схлипнула. 

— Руто, я кохаю тебе. Дуже кохаю. Не кажи так, — я хотів взяти  її за руку, але Рута  вирвала свою долоню. 

 — Мені треба побути самій. Вибач. — сказала вона, відводячи погляд. — Відвези мене, будь ласка, до моєї квартири. 

— Добре, — я зітхнув. — Я відвезу. Ходімо.

Ми їхали до її будинку мовчки. Я відчував таку порожнечу всередині, яку неможливо було передати словами.

А я ж підозрював, що так може трапитись. Підозрював, що коли вона дізнається, то залишить мене. Підозрював, що це все зіпсує. Власне, так воно і трапилось. Все сталось саме так, як я і боявся. 

Але я не міг виправити свого минулого. Певно, тепер вона дійсно вважає мене якимось психом. 

І більше ніколи не подивиться на мене так, як раніше. 

Від усвідомлення цього факту було дуже боляче.

Коли ми підʼїхали до її будинку і машина майже зупинилась, я тихо повторив:

— Я кохаю тебе. Ти для мене найважливіша в житті.