76. Божевільний день

“Дякую тобі, Руто, що надихаєш мене, — було написано в повідомленні.  — Саме завдяки твоєму блогу я став тим, ким є. Все, що сталось, сталось завдяки тобі. Все, що станеться, теж станеться завдяки тобі. Ти — моя муза і натхенниця." 

Я простягнула телефон Максу.

 — Мені здається, він знущається з мене. Хоче сказати, що я надихнула його на всі ці злочини? 

— Не бери собі в голову. Ти тут ні при чому. Псих і в Африці псих. Він спеціально так каже, щоб тебе напружити… Але бляха… Він вибішує мене!   Мені не віриться що цей гад такий крутий айтівець, що я стільки часу жодною програмою не можу його вичислити! — Макс рідко був настільки емоційним, це навіть трохи здивувало мене. — Я тепер не відійду від компа, поки це не зроблю. Вручну допишу код, раз треба. Прога його не ловить сама, він розумний.

— А що як мені написати йому зараз і призначити зустріч. Раптом він поведеться і прийде? — спала мені на думку трохи ризикована думка. 

— Ну, давай спробуємо, — кивнув Макс. — Але ти не підеш ні на яку зустріч сама. Обіцяй, що ніяких таких небезпечних кроків без мене не робитимеш.

 — Авжеж, ти підеш зі мною, ну, десь заховаєшся, щоб Марс тебе не побачив, а потім вийдеш. Ми маємо дізнатися, де він ховає викрадених дівчат. Якщо вони ще живі, їх потрібно врятувати! 

— Знаєш, я все ж не думаю, що то той Марс, — сказав Макс. — Коли ти його так називаєш, мені це якось не подобається. Той Марс був іншим. Він переживав за тебе. 

— Хтозна, у психів буває, що сьогодні вони поводяться так, а завтра інакше, — знизала я плечима. — В нього може бути навіть роздвоєння особистості. Одна якась особистість хоче мені допомогти, а друга, навпаки, погрожує…

— Ну не знаю, — Макс ледь насупився. 

 — Тоді я пишу відповідь…

Я швидко набрала повідомлення:

“Мені б хотілося познайомитися з тим, хто вважає мене своєю музою. Може, зустрінемося десь і поговоримо про все?”

Марс одразу прочитав повідомлення. І почав писати відповідь також одразу, вона прийшла за мить:

"Можна. Давай за три дні. Я якраз встигну поробити свої справи і все підготувати."

“Добре, в який час і в якому місці?” — написала я. 

"Скажу в день зустрічі, за годину. Я ж не дурний, не дозволю тобі привести туди копів, чи щось таке. А якщо помічу щось підозріле — не прийду, так і знай."

“Я не приведу копів, за це можеш не хвилюватися. Добре, тоді до зустрічі!”

"До зустрічі, Руто. Чекаю на неї з нетерпінням…"

— Він мене бісить, — Макс підтис губи. 

— Мене теж, але маніяки — самолюбиві люди, тож може, він і прийде. Йому важливо розповісти комусь про свої “подвиги”, похвалитися, який він крутий. Може, навіть героєм мого блогу хоче стати…

— Можливо, — Макс зітхнув. — Добре, розберемось. Я все ж хочу вирахувати його до тієї зустрічі. 

 — Сподіваюся, тобі це вдасться, і мені не доведеться з ним зустрічатися, бо все ж це трохи моторошно, — сказала я…

***

Раптом телефон задзвонив у мене в руці, це була мама. 

 — Руто, щось я знову не можу додзвонитися до Міли, — засмучено сказала вона. — Переживаю, чи в неї все добре, може, з тобою вона поговорить, і ти потім передзвониш мені?

 — Добре, мамо, — я вже була не рада, що взяла відповідальність за сестру, поселивши її у своїй квартирі. Але теж хвилювалася, чи все з нею добре, знаючи її непросту вдачу. 

— Тоді чекаю на дзвінок. 

Я завершила розмову і набрала номер Міли. Гудки йшли, але відповіді не було. Лише коли я вже думала, що виклик зараз перерветься, почула в слухавці невдоволений голос сестри:

— Алло, Руто, чого тобі?

 — Чому ти не відповідаєш мамі?  — запитала я невдоволено. 

— Вона знову і знову нудить про те, що я маю повернутись до неї. Мене це просто дістало. Не хочу з нею говорити, все одно вона мене не чує, в цьому немає сенсу.

 — Але вона твоя мама і переживає за тебе, ти не повинна ігнорити її! Бо, поскільки тобі ще кілька місяців до вісімнадцятиліття, якщо з тобою щось трапиться, притягнуть до відповідальності маму. Ти ж знаєш, що в неї хворе серце, не треба так чинити, Міло, будь уже дорослою…

— Ну що зі мною може трапитись? — хмикнула вона в слухавку. — Я ж не дурепа якась. Не напиваюсь, чи щось таке. Я просто хочу свободи. 

 — Якщо не хочеш розмовляти з нею, то просто пиши одне речення: “Зі мною все добре”. Це ж не важко зробити, правда?

— Раз мій телефон працює, хіба це вже не означає, що зі мною все добре? — буркнула вона. — Ну ок, я відпишу їй. Але отак одним реченням. Говорити я не хочу. 

 — Хоча б одним реченням. Буду сподіватися, що ти не забудеш. Добраніч, Міло.

Завершивши розмову, я поглянула на Макса:

 — Якийсь божевільний день… Я в душ і спати, бо сил уже немає ні на що…