74. Бійка

Я відчула роздратування від нав’язливості цього самозакоханого спортсмена. Він же бачив, що не цікавить мене, і все одно продовжував свої домагання. Скоріше за все вже не так з інтересу до мене, як із принципу — певно йому до цього жодного разу дівчата не відмовляли.

 — Відпусти мене, будь ласка, — сказала я крижаним тоном. — Ти мене зовсім не цікавиш, мені треба йти. І так, мій хлопець справжній чоловік, на відміну від тебе…

— В чому ж він "чоловік"? Їздить в якійсь масці. Якийсь фрік! — заявив Дмитро і трохи стис мою руку в своїй. — Я ж тобі пропоную зовсім інший рівень!

Я спробувала вирватися від нього, згадуючи ті прийоми, яким мене навчив Макс. Треба було врізати йому і швидко тікати. Але, як на зло, моя нога підвернулася, і  удар вийшов недостатньо сильним. 

Та не встиг він перехопити мене сильніше, як раптом його смикнуло від мене і він мене відпустив. Коли я розвернулась, то побачила, що Макс завалив футболіста на землю і почав бити з усіх сил ногами.

Той голосно зарепетував, а я схопила Макса за руку:

 — Облиш його! Він того не вартий!

— Він тебе тримав силою! — вигукнув зі злістю Макс. — Я йому цього не залишу так просто! 

Він вдарив Дмитра по обличчю ногою, так, що в того пішла кров з носа і він закричав.

Раптом я побачила ще кількох футболістів, які, видно, почувши крики свого товариша, бігли йому на виручку. 

 — Що тут відбувається? — закричав один із них. — Яке ти маєш право його бити?

Другий стояв із телефоном у руках і знімав нас з Максом, і я гадки не мала, коли саме він почав знімати, чи зняв саму бійку. Дмитро поволі підвівся з землі, тримаючись за обличчя. 

— Він мені ніс зламав!- заволав він. — Викликайте “швидку”! Я побої зніматиму! 

— Дякуй друзям, що не вбив, — похмуро сказав Макс, важко дихаючи після бійки. — Бо якщо я знову побачу тебе поруч з моєю дівчиною, тобі кінець.

— Я записав, що ти йому погрожуєш! — вигукнув товариш Дмитра. — Тепер чекай повістку до суду! 

 — Це ще хто буде подавати позов, я теж можу піти до суду і звинуватити його в домаганнях, — я вказала пальцем у бік Дмитра, що стояв, з-під лоба дивлячись на Макса.

— Я просто запрошував тебе на побачення, це не домагання! — заявив той, тримаючи шмат якоїсь тканини біля носу, хтось певно йому дав її.

 — Коли запрошують на побачення, не хапають за руки і не тримають силоміць, — відповіла я. — Я тобі ввічливо відмовила, але ж ти не розумів ввічливих слів… От як отримав по носу, то одразу дійшло…

— Побачимо, на чиєму боці буде суд і люди! — Дмитро дістав свій мобільний і почав в нього говорити. — Привіт всім моїм фанатам і фанаткам! Щойно цей чувак побив мене прямо на моєму домашньому стадіоні! За те, що я, бачте, запросив його дівчину на побачення! Я збираюсь писати заяву, пацани, викликайте копів і швидку, щоб вони зняли побої!

 — Ходімо, — я взяла Макса під руку. — Не хочу більше слухати цю маячню! 

— Ні! Стій, інакше скажемо, що втік з місця злочину! Копи вже їдуть! — сказав друг Дмитра, Сергій, його я сьогодні теж фотографувала. 

 — Добре, дочекаємося копів, і я розкажу, з чого все почалося, що ваш друг сам спровокував цю бійку, — сказала я, схрещуючи руки на грудях. 

— Побачимо, кого послухають копи, — відповів мені Дмитро, а не Сергій. 

Незабаром ми побачили поліцейську автівку, що наближалася. Коли вона спинилася на узбіччі, і з неї вийшло двоє правоохоронців, я зітхнула з полегшенням. Бо одним із них був мій друг Нік. 

 — Що тут сталося? — запитав він, підходячи до нас, потім його очі зупинилися на нас із Максом. — О, і ви тут, — сказав він дещо здивовано…