73. Наступаючи на ті ж граблі

Коли я прийшла в універ, всі були подавлені останніми подіями. Багато хто взагалі пішов з пар, викладачі дозволили це зробити. Але я не стала пропускати навчання. 

Правда, почувалась винною через те, що не пішла тоді з дівчатами. Може, якби я була з ними, або якби переконала поліцію, щоб приставили до них конвой, трагедії можна було б уникнути. 

Після занять дівчата згрупувались купкою і коли я проходила повз них, одна з них, наша староста, сказала:

— Руто, ми збираємось ходити додому раніше і по двоє-троє через ці останні події. Ти з нами?

— Мені сьогодні треба на футбольний матч, а потім, сподіваюся, мій хлопець мене забере, — відповіла я. — Але ви молодці, все правильно робите!

— Добре, — вона кивнула. — Не ходи сама. Ми маємо триматись разом. 

— Добре, дякую за турботу, — я усміхнулася, хоча на душі в мене було якось неспокійно. 

Вона кивнула і я пішла до ліфтів, треба було поспішати на тренування…

***

Коли я приїхала, мене радо зустрів тренер команди. 

— О, певно ти і є та журналістка, яку порекомендував наш капітан.

— Добрий вечір, так, це я, — я усміхнулась йому. — З задоволенням побуваю на тренуванні вашої команди. 

— Прекрасно! Думаю, спочатку ти б могла пофотографувати тренування, а потім, можливо, підійти до спортсменів ближче. Особливо хотілось би, щоб пофотографувала нашого капітана. Нас часто просять про хороші фотки для різних видань, були б вдячні за додаткові світлини в обмін на ексклюзивний матеріал від нас.

 — Так і зроблю, — кивнула я. Згадала, що наше минуле спілкування з цим капітаном завершилося не дуже добре, але ж тут мають бути і інші члени команди. при них він не наважиться затівати щось, та й Макс має заїхати за мною…

— Тоді за роботу, — він усміхнувся. — Піду до хлопців. Мене сильно не фоткай, я не надто фотогенічний. Головне — спортсмени. 

Я кивнула.

Він пішов до футболістів і розпочалось тренування. Футболісти дуже старались, бо тренер, схоже, наголосив їм на тому, що сьогодні їх фотографуватимуть. 

Я переживала, що той капітан, Соколовський, чи як його, буде якось занадто сильно проявляти свою увагу до мене, але я була доволі далеко, тож все ніби обійшлось.

Ну, принаймні на цій спільній частині фотосесії. 

Але ж ближче до кінця тренування тренер підкликав мене до поля і нагадав про фото Соколовського.

— Руто, це наш капітан, Дмитро Соколовський, — представив він його. — Дмитре, це Рута, вона має тебе пофотографувати зараз, ми з тобою говорили про це. Ти обіцяв, що цього разу пофоткаєшся.

— Так, — він усміхнувся. — Привіт, Руто, давно не бачились. 

 — Привіт, — усміхнулась я. — Так, без проблем зроблю фото. 

— Прекрасно! Тоді працюйте! — енергійно сказав тренер. 

Дмитро почав займатись, ніби ми і не пересікались до того, і власне, мене влаштовував такий підхід, я і сама зробила вигляд, що ми незнайомці. 

Коли вже фотосесія скінчилась, я попрощалась з усіма, потім обговорила декілька деталей з тренером і пішла на вихід зі стадіону, але зловила себе на дежавю вже біля виходу. Бо мене знову покликав знайомий голос.

— Гей, Руто! — кричав Дмитро. Вже за мить він опинився зовсім близько. — Ти все ж зацікавилась мною, раз прийшла, так? — він самовдоволено усміхнувся. 

 — Я прийшла робити свою роботу, — відповіла я стримано. 

— Та годі тобі корчити з себе недоторку, — хмикнув він, торкаючись мого запʼятска. — Скажи чесно, той твій хахаль явно недотягує до тебе і ти захотіла справжнього чоловіка….