72. "Не той Марс"

Прокидатися від дзвінка телефону стало для мене останніми днями традицією ( хоча ця традиція мені не дуже подобалась, адже ці ранні дзвінки зазвичай не передвіщали нічого хорошого).

 — Алло, Ніку, ти чому так рано? — запитала я, ледве розплющивши очі, щоб поглянути на ім’я того, хто до мене дзвонив.  — Щось трапилося?

— Руто, привіт, ти  ж сама просила мене дзвонити, коли трапляється щось, повʼязане зі справою маніяка, хіба ні? — запитав він трохи ображено. — Я можу і не дзвонити. Я ж це навпаки роблю, бо ти просиш. 

 — Ні, все нормально, розказуй, що трапилося… Ще одна дівчина зникла? — запитала я з завмиранням серця. 

— Не зовсім… Точніше, одна дівчина зникла, а інша… Ми знайшли її тіло, — він зітхнув. 

— Що там? — тільки зараз я помітила, що Макс теж прокинувся і сонно дивився на мене. — Знову твій коп? Чому він нас будить? — здається, Макс спеціально сказав це доволі голосно, щоб Нік почув його. 

 — Дві дівчини? — в мене з’явилося якесь нехороше передчуття. Я поглянула на Макса і приклала пальця до губ. — А як їх звуть?

— Можливо, це зникнення ніяк не повʼязане, вона ще була вчора в універі. Але коли ми хотіли допитати її, бо вона була подружкою померлої, виявилось, що її телефон недоступний, а її сестра сказала, що вдома її немає, хоч вона і прийшла о шостій ранку і очікувала, що вона там буде. 

 — Це не можуть бути ті дівчата, про яких ми вчора говорили? Я ще порадила Тані заночувати у Аріни…

— Ти не казала мені ніяких імен, — Нік насторожився. — Так, цю, що ми знайшли, якраз звати Тетяною, а її подружку якраз звати Аріною… Бляха, а яке прізвище у твоєї Тетяни?

— Коваленко, — ледве вимовила я. — Чорт, я ж учора ввечері з ними розмовляла, і вони казали, що в них все добре… Я не можу повірити…

— Ми зараз пробиваємо телефони і камери біля місцезнаходження тіла. Я повідомлю, якщо ще щось знайдемо. Це не твоя провина. Ти дзвонила мені, я мав би уважніше поставитись до цієї справи, — він зітхнув. 

 — Добре, тримай мене в курсі справи…  — я зітхнула. Завершивши розмову повернулась до Макса. — На моїх подруг напав маніяк! Таня загинула, а Аріна зникла! Це якийсь жах! 

— Що? — в шоці перепитав Макс. — Я тепер тебе взагалі нікуди не відпущу… Ти не маєш більше займатися цією справою. Скажи тому копу, щоб більше не повідомляв тобі нічого. Тобі треба триматись подалі від цього всього. 

 — Мені здається, що він грає зі мною в кішки-мишки, підкрадається все ближче, — я затулила обличчя руками. — Раптом це той Марс? Він погрожував мені…

— Я тобі вже казав, той другий Марс, то не той Марс. Поведінка зовсім інша, — сказав Макс.

 — І маніяк змінив поведінку, — сказала я. —  Він викрадає жертв, а раніше вбивав. І той, перший Марс, більше не пише мені під моїми відео, а пише в приват. Ти не помічаєш тут жодного збігу?

— Кажу тобі, це не він, — вперто повторив Макс. — Але я нікому не дозволю лякати тебе. Він хитрий, той другий Макс, але я вже його пілінгую. Ще день-два і програма визначить, хто він. Хоч це було і складно. 

 — Хоч би тобі вдалося вийти на нього, — я зітхнула. — Мені здається — він ключик до всіх цих жахливих злочинів. І якщо ми знайдемо його, то це допоможе запобігти новим викраденням і вбивствам! 

— Так, я теж так думаю, — погодився Макс. — Я вийду на нього і розберусь з ним. Обовʼязково.

 — Але це може бути небезпечно, — я зазирнула йому в очі. — Давай передамо цю інформацію Ніку, і копи вже з усім розберуться…

— Я не довіряю копам, — Макс насупився. — Вони так нічого і не зробили. У них був час, але він скінчився. 

 — Але той маніяк  може бути озброєний. Нам краще триматися від нього подалі….

— Він завжди біля тебе. Я б і радий триматись подалі, але ти бачиш, що відбувається. Я не дозволю нікому тобі нашкодити….