71. Дзвінок друзям

Макс чмокнув мене в губи і усміхнувся: 

— Ти невиправна… Навіть зараз думаєш про інших… 

— Якби ти знав, як мені хочеться вже не думати про того клятого маніяка… Хочеться, щоб він опинився за гратами на все життя, і всі студенти могли дихати вільно. 

— Ну, якщо ти хвилюєшся, подзвони їм, — сказав Макс. — Я не проти. 

 — Дякую, любий, я швиденько! — сказала я і потягнулася до тумбочки, де лежав телефон. 

Набрала номер Аріни, вона взяла слухавку майже одразу:

— Алло? Це ти, Руто? Вперше дзвониш мені, здається…

 — Так, привіт, це я. Хотіла дізнатися, чи у вас все добре, нікого підозрілого більше не бачили?

— Ніби не бачили… Може, мені це таки прибачилось тоді. Хоча, що як він побачив, що я не сама, і був обережнішим? — перепитала Аріна.

 — Ну, добре, якщо привиділося. Але все одно раджу тобі не втрачати пильності, бо зловмисники дійсно можуть зачаїтися, а коли людина розслабляється — напасти на неї… Я не лякаю тебе, просто прошу бути насторожі. 

— Так, дякую, я буду обережна, — відповіла вона. — Мені спокійніше завдяки тому, що ти і той поліцейський погодились допомогти. Тоді зідзвонимось завтра! 

— Поліцейський? — Макс вигнув брову і ледь насупився.

 — Ага, Нік, — кивнула я, попрощавшись з Аріною і відклавши телефон. — Ну, ми зідзвонилися з ним тоді, в універі, щоб отримати інструкції щодо подальших дій. Він сказав, якщо дівчата побачать переслідувача знову, можуть сфотографувати його і це допоможе слідству. 

— Ну авжеж, дівчата, коли за ними полює маніяк, будуть ставати і фоткати його, — Макс закотив очі. — Їм явно буде до того! 

Все ж, згадка Ніка його, схоже, трохи розлютила. 

 — Словесний опис теж підійде, — сказала я миролюбно. — Хоча може то й не був маніяк, а просто якийсь закоханий в Аріну хлопчина, а те, що він в капюшоні був, налякало дівчину…

— І часто ви з Ніком спілкуєтесь отак, коли мене немає поруч? — Макс зазирнув мені в очі. 

 — Зовсім не спілкуємось, останній раз я розмовляла з ним при тобі, коли знайшли чергову жертву. А сьогодні я розмовляла з ним при дівчатах, вони чули кожне слово. А ти що, ревнуєш мене? — я легенько ущипнула його. — А обіцяв не ревнувати! 

— Не знаю, цей Нік чомусь трохи мене напружує, — зізнався Макс, чмокнувши мене в щоку. — Чому він взагалі щось розповідає студентці? Хіба це не має бути заборонено?

 — Він врятував мені життя, — сказала я серйозно. — Якби не він, то скоріше за все я б не лежала зараз тут біля тебе, а була б у зовсім іншому, значно неприємнішому місці… Тому я все ж не хочу, щоб ти говорив про Ніка погано, він мій друг, і ніякої романтики у нашому спілкуванні немає. 

— Добре, не буду говорити погано, — Макс пригорнув мене до себе ще міцніше. — Я дуже сильно кохаю тебе і хочу, щоб тобі було добре зі мною. Не хочу ображати твого друга. 

— Мені добре поруч із тобою. І я впевнена, так буде завжди, — я усміхнулася йому. — Навіть, коли ми будемо обоє дуже старенькі і не зможемо сісти на твій мотоцикл, ми будемо гуляти, взявшись за руки і згадувати, як ми познайоились… І розповідати онукам про наші пригоди!

— Коли ти почала говорити про "не зможемо сісти", я чомусь подумав не про мотоцикл, а про трон, — грайливо прошепотів Макс. — Бо так, там треба певна спритність і трохи розтяжки. 

 — Ні. беру свої слова назад,  — захитала головою я. — Ми будемо постійно займатися спортом і навіть в старості зможемо сісти і на мотоцикл, і на трон, і на гойдалку!  Ото буде весело, правда?

— Так, — він знову поцілував мене. — Ми завжди будемо разом і я зроблю так, щоб ти завжди була щаслива і не нудьгувала. Бо життя у нас тільки одне, треба прожити його на повну…