64. "Його випустили"

За сніданком я запитала у Макса:

 — Які в тебе плани на сьогодні?

— Маю зʼїздити в офіс, попрацювати, у мене там купа всього накопичилась останнім часом, а у тебе які плани? — запитав він. 

 — Сьогодні маю бути в універі, у нас важливий семінар, а потім приготую щось смачненьке, — я усміхнулась. — До речі, ти обіцяв, що виділиш мені приміщення під студію…

— Так, — він кивнув. — У мене є три вільні кімнати на другому поверсі. Дві з них — гостьова спальня, а інша мала стати кабінетом, але так і не стала. Ота остання взагалі порожня. Вона доволі простора, тож думаю, твоє обладнання має влізти. 

 — Тоді я не буду втрачати час на дорогу, і ти не будеш хвилюватися за мене, я буду працювати тут, але треба буде перевезти обладнання з моєї нинішньої студії. Ну, це коли у тебе буде вільний час, це не терміново…

— Треба буде взяти робочу машину, я не люблю машини, — відповів Макс. — Хоча певно вже час замислюватись над тим, що машина все ж теж потрібна. Ну, права в мене є і на ту категорію. 

 — Так, коли у нас будуть діти, то доведеться пересідати на машину, — я чмокнула його в щоку. — Але до того часу можна і на мотоциклі поїздити, мені це подобається. Ці поїздки такі чуттєві…

— Я теж це обожнюю, — Макс усміхнувся. — Навіть не думав, що зможу знайти людину, яка настільки розділить всі мої інтереси. 

 — Так, я теж не думала, що знайдеться чоловік, який буде прихильно ставитися до того, чим я займаюся. Зазвичай починалися натяки: “Навіщо цей трукрайм, це не жіночно, може тобі перейти на кулінарію чи там моду і стиль…” 

— Без твого блогу ти була б не ти, — він переплів наші пальці. 

 — Так само як і ти не був би без твоїх гонок… і тієї кімнати у підвалі, — додала я зі змовницьким виразом…

***

Приїхавши в універ, вирішила одразу включитися в роботу і постаратися зробити по максимуму те, що можна за цей проміжок часу, аби потім бути вільною і зайнятися переїздом та облаштуванням студії на новому місці. Дівчата тільки й говорили, що про зникнення студентки, висували різні версії, запитували і мене, адже знали, що в мене є знайомі в поліції. Та я лише знизала плечима, бо, схоже. й поліція була не в курсі. 

 — Ведуться пошуки, — тільки й сказала я. 

 — Але ж казали, що вже спіймали маніяка… Як таке могло трапитись… Як нам тепер взагалі ходити містом ввечері? — зітхнула Таня, моя одногрупниця, яка сиділа поруч.

 — То ж його випустили, — раптом сказала Діана. — Я сама бачила нашого історика, тут, в універі. Уявляєте, його навіть не відсторонили! Може, він тепер став обережніший і краще ховає трупи? 

— Це все тому що ще не доведено, що це він. Але дійсно, його мали звільнити, — насупилась ще одна моя одногрупниця, Марина. — Руто, а ти що думаєш, якщо його випустили, він же нічого не зробить, правда? Він же на мушці у поліції… 

 — Так, думаю, за ним є якийсь нагляд, може, поліцейські вважають, що він виведе на свого спільника, — з виглядом профі сказала я.  — Але все ж краще з ним не контактувати, мені здається, в нього нелади з психікою.

Я здригнулася, згадавши, як тоді в лікарні він несподівано накинувся на мене і почав душити. Добре, що Нік тоді прийшов мені на допомогу…

***

І як на зло, коли після пар я збиралася їхати додому, в коридорі зустрілася з  Олександром Вікторовичем. Побачивши мене, він чомусь здивувався і одразу ж ступив декілька кроків назад, ніби він… боявся мене?

— Добрий день, — привіталась я і збиралася вже пройти повз нього, як він заговорив до мене. 

— Я до тебе не підходив… І ти не підходь до мене… — він прямо попід стіночкою почав рухатись повз мене, все ще якось злякано поглядаючи в мій бік…