60. Повернення Марса

Пташка ще трохи посиділа на пам’ятнику, а потім пурхнула і полетіла геть. Я відразу відчула якийсь спокій, немов усі сумні думки відпустили мене. 

 — Дякую, тату, — сказала я пошепки, а потім повернулась до Макса. — Поїдемо додому? 

— Так, поїхали, — він торкнувся губами моєї щоки. 

Ми швидко доїхали до його будинку, і поки готувалася вечеря, я вирішила набрати сестру і дізнатися, як у неї справи. 

Цього разу Міла відповіла одразу, я зраділа, що вона трохи привчається до пунктуальності. 

— Алло, так? — запитала вона. — Щось трапилось?

 — Нічого особливого, просто вирішила спитати, як у тебе справи, — сказала я. — В школі все гаразд?

— Все нормально, уроки я не прогулюю, ходжу, до тестів готуюсь, — вона зітхнула. — Аж нудно трохи. 

 — Можеш запросити друзів, послухати музику, — запропонувала я. — Тільки не сьогодні, ти пам’ятаєш, який сьогодні день?

— Блін, я не хотіла це згадувати, — Міла знову зітхнула. — Треба ж було батькові у щось влізти, щоб потім ми залишились без нього… Це так неправильно… Але він думав не про нас а тільки про себе. 

 — Як ти можеш так говорити про нього? — мені стало сумно. — Адже він так любив тебе…

Я розуміла, що вона ще була надто мала, щоб щось розуміти, і зараз просто повторює слова матері, і все одно мені було дуже образливо…

— Якби любив, не залишив би нас, — вона зітхнула. — Все, я пішла. Не хочу більше про це розмовляти, потім зідзвонимось, — на цих словах вона відбила виклик. 

Я зітхнула. Може, я й справді неправа? Не хотілося вірити в це…

Коли до кухні увійшов Макс, він помітив мою розгубленість. Він узагалі, здавалося, міг зчитувати мої емоції всього лиш з виразу обличчя. 

— Що трапилось, мила? — він обійняв мене. — На тобі обличчя нема. 

— Говорила з сестрою, і вона сказала, що якби тато нас любив, то не залишив би… І я засумнівалася. раптом тато був не правий, і я не права? Якщо хтось опиниться в такій ситуації, як тато, то треба жертвувати всім заради родини? Але ж він, я думаю, не знав, що все зайде так далеко…

— Він просто хотів, щоб його бізнес, його дітище, належало йому. Тут немає нічого поганого. І я не думаю, що він помилявся. Він не міг знати, що це може зайти так далеко… — Макс погладив мене по волоссю, як дитину. 

— Дякую, — я потерлася об його руку, як кошеня. — Ти трохи підбадьорив мене. А Міла… може, коли трохи подорослішає, вона все зрозуміє. Або ні. 

— Думаю, їй просто не вистачає батька, — Макс зітхнув. — Тому вона і злиться. 

 — Так, може бути. І з мамою вона постійно конфліктує. Підлітковий вік такий нелегкий, я ще добре пам’ятаю, як сама страждала. Я була впевнена, що страшна і некрасива, і ніхто ніколи мною не зацікавиться. Мабуть, і блог я почала вести, щоб довести самій собі, що зі мною може бути цікаво людям і що я можу подобатись….

— Ти дуже красива… Як ти могла таке навіть подумати? — щиро здивувався Макс. 

 — Я ж кажу, підлітковий вік — це щось страшне, — я усміхнулась. — Сподіваюся, в Міли він не затягнеться надовго, я дуже хочу, щоб з нею можна було спілкуватися як з дорослою, адже ми найрідніші з нею люди, ну крім тебе, ти для мене найважливіший, — я чмокнула його в щоку. — Сідай, будемо вечеряти. 

— Приємно бути найважливішим, — Макс усміхнувся і сів за стіл. — Але до родини і сестри я б все одно не ревнував. Хіба що по-доброму заздив би. 

 — Я б теж не ревнувала тебе до рідних, шкода, що в тебе їх немає. Але колись у нас будуть діти, — я підморгнула йому. — І тоді ми будемо вже ревнувати дітей, переживати, чи вони достатньо нас люблять…

Цієї миті я почула сигнал про нове повідомлення, взяла до рук телефон і відкрила месенджер. 

 — О, — сказала вражено. — Марс повернувся, до того ж він пише мені тепер не в коментарях, а прямо в месенджер. Цікаво, де він узяв мій номер?