59. На кладовищі

Коли я вже виходила з універу, то хотіла набрати сестру, аж раптом мій погляд впав на сьогоднішню дату.

Подумати тільки, вперше за стільки років я не пішла зранку на кладовище до батька… Мені стало соромно через це. Одна справа, що мати до нього не ходила і взагалі робила вигляд, що він скоріше десь у далекому відрядженні, а не мертвий, і зовсім інша — я. Я ніколи не боялась ніяких бандитів. 

Тому я вирішила написати Максу, що сьогодні зможу зустрітись тільки ближче до вечора. 

"А куди ти йдеш зараз?" — одразу прилетіла від нього відповідь. 

“Хочу провідати могилу тата, сьогодні річниця його смерті”, — відповіла я. 

"Ти не розповідала. що трапилось… Хочеш, піду з тобою? Скажи, куди підʼїхати. Але якщо хочеш побути сама, я не наполягаю." 

“Якщо ти хочеш, можемо піти вдвох, я не проти, — відповіла я. — Він загинув у дорожньо-транспортній пригоді, його збила машина, але винного так і не знайшли. Хоча перед цим його фірму хотіли купити одні люди з кримінальним минулим, а він відмовився. Потім же, після його смерті, вони її у півціни купили в мами. Мама боялася, щоб з нами теж нічого не трапилося, тому продала татову справу, навіть не торгуючись… Я досі не можу їй цього пробачити, мабуть, це неправильно…”

"Давай адресу, скоро буду. Кохаю тебе, Руто, тримайся, будь ласка." 

Я відправила йому свою геолокацію. Макс приїхав до універу за якихось пʼятнадцять хвилин, хоча я думала, що доведеться чекати набагато довше.

— Привіт, — він зняв шолом і обійняв мене. 

 — Привіт, дякую. що приїхав, — сказала я, торкнувшись губами до його губ. — Шкода, що тато пішов так рано, і я не можу познайомити тебе з ним. Думаю, ви сподобались би один одному. 

— А що то були за люди? Ну, ті, хто погрожував йому… — запитав Макс.

— Якийсь Олег Міхновський і його компаньйон, Іван Ворон чи Воронов… Я вже забула. Вони мали зв’язки з криміналом, тому мама боялася заходитись із ними. Хоча я впевнена, що саме вони замовили вбивство тата…

— Зрозуміло, — відповів Макс якось замислено. —  Але я розумію твою маму. Вона переживала за вас з сестрою. Все ж, ви єдині у неї залишились і тільки вона була у вас. 

 — Так, мабуть, вона не мала інщого вибору… Шкода, що це часто відбувається у житті — хтось вирішує все за нас, не питаючи нашої думки, — зітхнула я. 

— Мені дійсно дуже шкода. Злочинці мають бути завжди покарані так чи інакше. Тож я впевнений, що їхнє покарання їх знайде, якщо ще не знайшло,  —додав він так само замислено. 

 — Так, я теж вірю, що якийсь закон бумеранга їх наздожене, — я скуйовдила його волосся. — Що ж, не будемо про сумне… Поїдемо провідаємо тата? Я купила йому квіти, такі, як він любив…

— Так, авжеж, поїхали, — кивнув Макс і вдягнув на мене шолом. — Тримайся міцно…

***

На кладовищі сьогодні майже не було людей, ну це було і на краще. Макс припаркував мотоцикл і ми пішли на територію.

Коли підійшли до могили батька, я взяла вазочку, яка там стояла, налила води і поставила квіти.  Потім сказала:

 — Привіт, тату, я хочу тебе познайомити з Максом, своїм хлопцем…

— Добрий день, — сказав Макс. — Я обіцяю, що пригляну за Рутою, бо я дуже кохаю її. 

Цієї миті я побачила якусь пташку, яка пурхнула з дерева і сіла на татів пам’ятник. Пташка, здавалося, зовсім не боялася людей, вона сиділа і дивилась на нас. 

— Це схоже на знак, — Макс торкнувся моєї долоні і зазирнув мені в очі. 

— Так, — прошепотіла я. — Ніби він схвалює наші стосунки…