55. Зустріч із сестрою

Раптом, коли ми вже їхали в таксі, мій телефон задзвонив. Це дзвонила Міла.

Мені стало якось соромно перед собою, я зовсім забула про неї… А вона ж була у мене вдома… 

— Що там? — запитав Макс, поглянувши на мене. 

— Сестра, вона зараз живе у мене, сподіваюся, що не затопила сусідів, або в ще якусь халепу не втрапила…

— А, ясно. Ну візьми слухавку, авжеж, — кивнув він. 

Я прийняла виклик і почула в слухавці голос сестри.

— Руто, ти що, тепер взагалі вдома не ночуватимеш? — запитала вона трохи ображено. — Не те щоб мені потрібен контроль чи щось таке, але я принаймні думала, що ти готуватимеш вечерю…

— Я сьогодні переїжджаю до Макса, — сказала я. — Тож доведеться тобі або самій готувати, або повертатися до мами…

— У вас все так серйозно? Хіба ви не тільки-тільки почали зустрічатися? — здивувалась вона так голосно, що мені здалось, що Макс теж почув її слова.

— Так, серйозно, — зізналась я. — Я вас обов'язково познайомлю. У тебе все добре? Продукти є? 

— Є, — вона зітхнула. — Ти навіть не заїдеш, так? Ясно… 

— Заїду, зараз ми заїдемо до Макса, а потім поїдемо до тебе по мої речі. 

— Добре, тоді приїжджайте. Якраз познайомиш нас, — її голос став трохи веселішим. 

Коли я відбила виклик, Макс поглянув на мене:

— То що, там все нормально? Ну, я зрозумів, що ми заїдемо. Можна було одразу до тебе їхати, може зараз поміняємо маршрут? Все одно на мотоциклі незручно щось возити. А машини я не дуже люблю. 

— Давай спершу тоді до мене, в потім вже покажеш мені свою таємну кімнату, — я усміхнулась. 

— Добре, так і зробимо… — він чмокнув мене в губи…

***

Коли ми приїхали до мене і зайшли до квартири, Міла зустрічала нас на порозі. 

— То от він який, твій хлопець, — вона усміхнулась. 

— Привіт, я Макс, — представився Макс. 

— Привіт,  — вона трохи з заздрістю поглянула на мене. — Руто, а у Макса часом немає брата-близнюка? 

Я засміялась:

— Наче немає…

— Шкода, а то я б із ним залюбки познайомилась… Будете чай пити?

— Ну, Руті треба зібрати речі, тож хай збирає. Чай і я можу заварити, думаю,  — Макс усміхнувся. — А близнюка немає. Я був єдиним сином, — він зітхнув. Я знала, що розмови про дитинство точно йому не подобаються, бо він трохи розповідав, яким воно було. 

 — То я тоді можу сама тут жити? І друзів запрошувати? — запитала Міла. 

 — Можеш, але, сподіваюся, без гучних вечірок, щоб сусіди не скаржились, — сказала я, почуваючи себе вже трохи занудною порівняно з сестрою. — Ти до мами хоч дзвониш? 

— Ні, — вона вперто підтисла губи. — Не хочу з нею говорити. Взагалі я б хотіла жити тут! 

 — Я подзвоню до неї, скажу, що переїжджаю до Макса, а тебе попросила пожити в мене і подивитися за квартирою, — запропонувала я. 

— Правда? — вона аж засяяла. — Клас! Мені таке підходить! Обіцяю ніяких гучних вечірок!...

***

Коли я вже зібрала речі і був час їхати, я все ж почала трохи нервувати. Може, лишати підлітка в квартирі була і не така вже хороша ідея. Але і брати слова назад було б якось неправильно.

Ну, в крайньому випадку я просто повернусь до квартири під якимось приводом… Все буде добре. 

— Ну, хорошого вам святкування новосілля! — заявила Міла, хитро усміхаючись. 

 — Тобі теж, я буду навідуватися, так що не розслабляйся!  — сказала я у відповідь. 

— Добре, — вона обійняла мене. — Дякую, Руто…

***

— Не боїшся залишати її? Може, треба було і її взяти до мене? — запитав Макс, коли ми вже їхали в таксі. 

— Нічого, вона не пропаде. Може, навпаки, стане більш самостійною і перестане “котити бочку” на маму, — відповіла я.  — Ну і я буду дійсно як той ревізор ходити з перевірками. Мені не хочеться, щоб вона чи її гості попсували мені меблі і побутову техніку…

Макс пирхнув зі сміху.

— Яка хазяйновита, — і чмокнув мене в щоку. — Думаю, все буде добре…