53. Сцена ревнощів

 — Ти несправедливий до нього, — тепер уже я насупилась. — І до мене теж. Якби я не намагалася розібратися у всьому цьому, і якби Нік не допомагав мені, ти б уже сидів у слідчому ізоляторі! Тебе б вичислили по тому брелку і запхнули до камери, і тобі довго й нудно довелося б доводити, що ти не винен! 

— І мене б випустили, бо у мене є записи з камер, я фізично не міг бути на місці злочину, — відповів Макс похмуро. 

 — А якби ці записи знищили? Ти сам казав, що хтось намагався це зробити? Хтось цілеспрямовано намагається підставити саме тебе, це не випадковість, що хтось знайшов твій брелок і скористався цим. Зловмисник знає тебе і мав розроблений план. щоб підставити тебе! А ти шукаєш ворога в Ніку, який, навпаки, допомагає тобі! 

— Звідки ти знаєш, що він "допомагає"? — вперто запитав Макс. — Він мене бісить! Чому він крутиться біля тебе весь час? 

 — Бо ми друзі! — я також мимоволі підвищила голос. — Невже, якщо я зустрічаюся з тобою, мені заборонено мати друзів? 

— Я ревную… Він чоловік! Між жінками і чоловіками не може бути просто дружби… — це він сказав вже спокійніше, відводячи погляд. 

 — Я кохаю тільки тебе, — я обійняла його. — Я так злякалася, коли дізналась, що тебе підозрюють у цих вбивствах… Якби з тобою щось сталося, я не знаю, як би я жила далі… А ми сваримося через такі дрібниці… Життя взагалі таке коротке. хтозна, що з нами може трапитися далі…

— Ти і сама мене підозрювала, — Макс зітхнув. — Уяви, як мені при цьому було. Коли ти з ним прийшла з цими заявами. 

 — Ну, я розгубилась.. Але я була впевнена, що знайдеться якесь пояснення і все стане на свої місця. І, власне, так і відбулося. Ми всі разом вияснили, що брелок у тебе вкрали і підкинули на місце злочину…

— Добре, — він все ще не дивився на мене, хоча його долоня врешті-решт обійняла мене за талію. 

Я поклала голову йому на плече і пригорнулась до нього. Так страшно було від думки, що я могла його втратити. Бо я реально вже не могла уявити свого життя без Макса. 

 — Нічого, нас зараз відпустять, і я поїду збирати речі, можу прямо сьогодні переїхати до тебе, — прошепотіла я йому на вухо. — Але за однієї умови…

— Якої умови? — він зазирнув мені в очі. 

 — Ти  покажеш мені, що в тебе знаходиться у тій другій кімнаті в підвалі, поряд із спортивним залом, — відповіла я. 

— Хм, — він усміхнувся. — Добре, покажу. Хай тільки мене нарешті звідси випустять. 

 — Випустять, де вони дінуться, — сказала я. — Ще трохи помаринують, і скажуть, що ми можемо бути вільними….

***

Через якийсь час до слідчого покликали і мене. Коли я увійшла до його кабінету і сіла на запропонований стілець, він запитав: 

— Отже, Руто. Розказуйте спочатку про вашого Макса детальніше. Чи бувало щось підозріле, коли ви з ним спілкувались? Може, в нього в будинку?

 — Наче нічого підозрілого я не помічала, — я знизала плечима.  — А що саме ви маєте на увазі?

— Ну, це може бути що завгодно. Дивні телефонні розмови, якісь секрети, щось, що він не хоче розповідати, — почав перераховувати слідчий. 

 — Ну, він не дуже охоче розповідав про своє дитинство, — сказала я. — Але це тільки тому, що дитинство в нього було тяжке, мама пила, здається… А так у нас не було секретів одне від одного… Він любить швидкість, перегони… Займається спортом… А в цілому він хороша людина, точно не може бути злочинцем, я впевнена у цьому на сто відсотків! 

— Добре, — він кивнув. — А як щодо вашого переслідувача в інтернеті? Нік згадував його. Розкажіть одразу і про нього...