52. Назріває сварка

Коли ми приїхали до відділку, Нік повів Макса до слідчого, а мені сказали чекати в коридорі. Хоча я й дуже хотіла почути, про що вони розмовлятимуть, але розуміла, що допит завжди проводиться наодинці. Нік попередив мене, що слідчий потім захоче поговорити і зі мною, вияснити все про Марса, напад на мене і тому подібне.

 Поки я чекала в коридорі, дістала телефон і відкрила свій блог. За цими напруженими подіями останніх днів я зовсім його закинула, і підписники в коментарях висловлювали своє невдоволення. Але Марса серед них не було. 

Я трохи повідповідала на коментарі, пояснюючи, що зараз займаюся однією цікавою справою і скоро зможу зняти про це відео. Аж тут двері кабінету відчинилися, і звідти вийшов Нік. 

 — А де Макс? — запитала я поліцейського.. — Його відпустять?

— Зараз йде перевірка записів, — відповів він. — Я попросив, щоб перевірку провели одразу, але це все одно може зайняти декілька годин. Поки що ми попросимо Максима побути у відділку на добровільній основі. Він може сидіти в коридорі з тобою. 

 — Добре, — я трохи заспокоїлась, бо спершу в голову полізли думки, що Макса вирішили заарештувати до вияснення обставин. — А хтось із поліції займеться Марсом, є ж якісь комп’ютерники, які можуть вичислити людину за її постами і коментарями?

— Так, ми взяли до уваги всі твої слова, зараз вивчатимемо твій блог і його коментарі, а також айтішники точно вирахують, звідки робились ці коментарі. Це може зайняти трохи часу. Але не дуже багато. 

 — Супер, що ж, сподіваюся, тепер ми таки зможемо знайти того маніяка! Це ж треба таке вигадати — підставити мого хлопця, щоб докази вели на нього… Страшно й подумати, що цю справу міг розслідувати якийсь поліцейський, для якого важливіше знайти першого ліпшого підозрюваного і прозвітувати, що справу закрито. Ти зовсім не такий, Ніку. Я рада, що познайомилася з тобою…

Як на зло, саме в цю мить з кабінету слідчого вийшов і Макс, і, певно, він почув мої останні слова, бо він ледь насупився і підтис губи. 

— Я, вочевидь, не вчасно вийшов, — хмикнув він. Він майже ніколи не злився при мені, тож я мало не вперше бачила його в такому стані. Увесь його вигляд кричав про те, що він дуже злий. Хоч він і тримав голос доволі рівним.

 — Навпаки, дуже вчасно, бо я прямо місця собі не знаходила, поки тебе не було, — я зазирнула йому в очі. — Розповідай, що там було?

— Ну, мене розпитали, чи був я на місці злочину і всяке таке. Звичайні копівські приколи, — він все ще був ледь насуплений і дивився на Ніка, який стояв поруч зі мною. 

 — Але ж тебе не звинувачують? — запитала я. — Ти просто як свідок проходиш?

— Ну, вони ще перевіряють записи, як я зрозумів. До того моменту я все ще підозрюваний. І тому мені сказали зараз нікуди не йти, а сидіти у відділку, — Макс поглянув на Ніка. — Тобі обовʼязково стирчати прямо тут, з нами?

 — В мене повно роботи, тому я й не збирався цього робити, — Нік теж виглядав сердитим. — Прохання до вас обох не залишати відділок і чекати тут, до того часу, поки вас не відпустять. 

 — Добре, авжеж, ти можеш не турбуватися, ми нікуди не подінемось, — сказала я Ніку. Він ще раз глянув на Макса, ніби хотів щось сказати, але передумав, і пішов до себе. Ми залишилися в коридорі самі, якщо не рахувати працівників, які час від часу проходили по коридору, відчиняючи двері якихось кабінетів, або ж виходили звідти й прямували до виходу. Ніхто особливо на нас уваги не звертав. 

 — Не гнівайся на мене, будь ласка, — я торкнулась його руки. — Нік старається допомогти тобі, тому я йому й подякувала. 

— Ага, бачу, як він "старається", — Макс скривив губи. — Будь його воля, я б сидів вже. А ти вічно його хвалиш… "Ти не такий", "Рада, що ми познайомились"... — Макс відвів погляд…