48. "Запитайте в нього"

Я сіла в машину Ніка, і він швидко рушив з місця.  Я відчувала нетерпіння, хотілося скоріше вичислити таємничого вбивцю. 

 — А як можна за брелоком вичислити, кому належить? — запитала я. — Вони ж усі однакові..

— Сигнал унікальний у кожного. В охоронній компанії точно знають, який з брелоків приєднаний до якого мотоциклу чи машини, і хто їхній власник. Володар цього брелоку не поскупився на послуги доволі дорогої компанії. Це я вже погуглив її, вона, можна сказати, елітна. Коли спрацьовує сигналізація, сигнал йде одразу до них і вони відправляють свій патруль по сліду машини чи мотоциклу. 

 — Зрозуміло, — я кивнула. — От який закон підлості спрацював, що маніяк загубив те, за чим його так легко вичислити…

— Ага, нам дуже пощастило, — кивнув Нік і припаркувався біля офісної будівлі. — Ну, ми приїхали, ходімо.

Я пройшла вслід за ним до офісу охоронної компанії,/ дівчина-секретарка провела нас до кабінету її керівника. 

 — Добрий день, чим можу бути корисний? — запитав він. 

— Доброго дня, — Нік простягнув йому брелок. — Це ж брелок вашої компанії, так? Його власник підозрюється у вбивстві, так як брелок було знайдено на місці злочину. Ми б хотіли, щоб ви сказали нам, хто власник. 

 — Зараз піднімемо документи… — сказав він, викликав секретарку і віддав їй розпорядження. — Вип’єте кави? — звернувся до нас. — Чи чаю, поки Марина подивиться у нашій базі…

— Так, дякуємо, ти будеш чай, чи каву? — поглянув на мене Нік.

***

— Ось, знайшла, — до кабінету увійшла секретарка і простягнула директору папери. — Гордієнко Максим Валерійович.  У нього мотоцикл… Номерний знак ось тут є…

Я ледве стрималась від здивованого вигуку.  Невже вона має на увазі Макса? Звісно, це може бути збіг, але навряд чи в нашому місті було багато людей у яких би повністю збігалося ім’я, прізвище і по-батькові, плюс вони ще були б забезпечені і їздили на мотоциклі…

— Що? — запитав одразу Нік. — Ти його знаєш?

 — Так, — кивнула я. — Хоча, може, це якийсь інший Гордієнко… Прізвище досить поширене, та й ім’я…

— У нас ще є прописка та фактичне місце проживання, — відповіла дівчина і назвала мені дві адреси. І другу з них я впізнала, бо я там була… 

 — Так, це він, — пробурмотіла я. Була настільки розгублена, що важко було зібрати думки докупи. Мій Макс не міг виявитися вбивцею, це була якась помилка…

— Хто цей хлопець? Тільки не кажи, що це той, з яким я тебе бачив… Точно, він був на мотоциклі, — тут же сказав Нік.

 — Це мій друг, — відповіла я. В останню мить не наважилася сказати “мій хлопець”, і мені стало соромно за те, що я ніби відмовилась від Макса. — Але він не може бути вбивцею! Можливо, сталася якась прикра помилка…

— Ми ще можемо сказати точний час, коли брелок зупинив рух, — додала секретарка. — Зараз, — вона щось поклацала в телефоні. — Це було опівночі, десь дванадцята десять.

— Це збігається з часом смерті, який попередньо назвали криміналісти, — Нік поглянув на мене.

Я почувалася так, немов мені забракло повітря. Згадала слова Макса “Я можу бути небезпечним”. Невже він саме це мав на увазі? Але все одно мені не хотілося вірити, що він вбивця

— Може, він просто підвіз дівчину і загубив брелок, а потім її вбили, — сказала я, відчуваючи, наскільки малоймовірна ця версія. 

— Тобто, ти вважаєш, що він тобі зраджував з жертвою, лишив її тут незрозуміло чому? Не думаєш, що якби він з нею зустрічався, чи щось таке, він би мав відвезти її далі. А так виходить, що він завіз її в таке місце, зупинив мотоцикл… Для чого? — Ден поглянув на мене. 

— Не знаю, — промовила я якимось не своїм голосом. — Запитайте в нього… Думаю, він усе пояснить…