40. Подвійний стрибок

Він витис газ і рвонув з місця. Ми їхали швидко і мені перехоплювало подих від цієї швидкості. 

Коли ми зупинились я побачила, що ми знаходимось біля якогось атракціону над Дніпром, який розташовувася буквально  на мосту. 

— Здається, це називається банджі-джампінг? — уточнила я. — Коли стрибають з резинки вниз… 

— Ага, — він кивнув. — Стрибала колись з мосту? 

 — Ні, ніколи, — я похитала головою. 

— Це може бути доволі страшно, — Макс усміхнувся. — Але адреналін нереальний. Я вже стрибав. Хочеш спробувати?

 — Ага, — мені дійсно було дуже страшно, але поряд з Максом я не хотіла цього показати. — Хочу спробувати. 

— Можемо стрибнути одночасно, на двох резинках. Нас підвісять з двох сторін мосту. Має вийти цікаво, — продовжив він. 

— Добре, давай, — я не те щоб дуже боялася висоти, але все ж це було страшнувато. — А я точно не впаду? Раптом воно порветься?

— Не порветься, — він похитав головою. — Ця компанія займається такими стрибками вже більше десяти років. І я вже стрибав тут же. Але якщо тобі дуже страшно, можемо не стрибати. 

— Ні, мені не страшно, — сказала я.  — Давай спробуємо. 

— Слухай… — він переплів наші пальці. — Страх — це нормально, Руто. Але за що я люблю такі штуки, так це за те, що вони допомагають зрозуміти, що страх — це просто емоція. Фізично сам страх ніяк тобі не нашкодить, якщо він під контролем.

 — Я теж такої думки, — я усміхнулась.  — Коли виходиш за межі комфорту, це завжди приносить незабутній спектр емоцій. А без цього наше життя сіре і нецікаве. 

— Я знав, що ти обовʼязково зрозумієш мене, ти завжди мене розумієш, — він подався вперед і поцілував мене. — Давай зробимо це. Стрибнемо одночасно. 

Поки на мене одягали всю ту страховку, проводили інструктаж, я думала — може, все ж відмовитись? Але я не хотіла, щоб Макс розчарувався у мені. Хотілося бути такою ж сильною і сміливою, як він. 

У сам момент стрибка я пережила абсолютно протилежні емоції — страх і радість від того, що я це зробила. Відчуття польоту було просто неймовірним, я переживала раніше подібне хіба що уві сні. 

А потім коли нас уже підняли назад на міст, і я стояла на трохи тремтячих ногах, до мене підійшов Макс і обійняв.

— Ти неймовірна, Руто, — прошепотів він мені на вухо. — Хочу тебе… Зараз. 

 — Поїдемо до тебе? — я теж відчула, що мені не терпиться опинитися в його обіймах і віддатися пристрасті. 

— Надто далеко… — його губи торкнулись моєї шиї. — А от мій офіс в пʼяти хвилинах звідси… 

 — Тоді давай туди, — мені було цікаво подивитися на місце його роботи, дізнатися більше про нього. 

— Пішли до мотоцикла, швидше… — він схопив мене за руку і буквально побіг мостом. 

Ледве я всілася позаду нього, як він зірвав мотоцикл з місця. Не великій швидкості ми проїхали вулицями і зупинилися перед великою офісною будівлею. 

Як тільки зайшли досередини, охоронець біля входу кивнув Максу, і ми рушили до ліфта. Приміщення було сучасне, гарно обставлене.

 — А чим ти займаєшся? — запитала я, роздивляючись навкруги. — Якщо, звичайно, це не секрет…

— Ну, якщо просто — консалтинг, — сказав Макс, тягнучи мене до якогось кабінету.

Щойно ми відчинили двері, я побачила приймальню, а за нею ще одні двері. Ми прослідували до них. На них я встигла прочитати:

"Максим Гордієнко, генеральний директор".

Але довго відволікатись Макс мені не дав. Вже за мить він посадив мене на стіл і став між моїми ногами, цілуючи в губи, а його долоні торкнулись моєї талії під одягом….

— Давно мріяв зробити це тут з тобою, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шиї. 

— Мрії мають здійснюватися, — усміхнулась йому я. Відчувала неймовірний підйом, все навколо здавалося яскравішим і всі відчуття гострішими…