37. Гарна новина

Наступного ранку я прокинулась в обіймах Макса. Хоч ми і були недовго разом, але у мене було таке відчуття, що ми знайомі все життя. Він ніби відчув, що я прокинулась, бо теж розплющив очі і наші погляди зустрілись.

— Може, тобі переїхати до мене? — запитав він раптом.

Я обійняла його. Ця пропозиція дуже схвилювала мене, але я розуміла, що тоді доведеться попрощатися зі своїм розслідуванням, Макс точно не дозволить мені займатися пошуками маніяка. 

— Це дуже гарна ідея, — сказала я. — Але можна мені ще трохи часу, щоб залагодити деякі справи? А потім я одразу переїду до тебе. 

— Так, я розумію, — він притягнув мене ще ближче що себе і чмокнув в скроню. — Але хоча б почастіше приїжджати до мене ночувати ти можеш? Мені самотньо тут без тебе. 

 — Залюбки, — я поцілувала його. — Для мене дуже велике щастя бути поруч з тобою. 

— Для мене теж це щастя… — він ледь помітно зітхнув. 

Чомусь він був трохи сумним, певно, тому що я йому відмовила? 

— Добре, ходімо в душ і снідати?...

***

Коли Макс підвіз мене додому, він сказав:

— У тебе є швидкий набір? На телефоні? 

 — Так, — кивнула я. 

— Постав на нього поліцію і мене, про всяк випадок. Я переживаю за твою безпеку. Ну, через блоги. Я ж їх подивився… 

 — Через тих коментаторів? — усміхнулась я. — Та вони завжди пишуть дурниці, причому під різними блогами. Якби я навіть займалася кулінарією, то все одно б наїжджали на мене за те, що я, наприклад, готую борщ не так як їхня мама. Це особливість соцмереж — люди можуть залишатися анонімнинми, тож випускають назовні увесь свій негатив, який у реалі стримують…

— Але ти зробиш швидкий набір? — він торкнувся долонею моєї щоки, вже коли зняв з мене шолом. 

 — Добре, — я згадала той випадок із незнайомцем, який намагався мене задушити. Якби не Нік, мені довелося б несолодко. — Вже ставлю…

Я дійсно прямо зараз встановила на швидкий набір його номер та номер поліції. Макса на швидкий набір. А також Ніка і номер поліції. 

— Хороша дівчинка, — Макс поцілував мене в губи. — Все, можеш йти. До зустрічі… 

Я пішла додому і в першу чергу перечитала нові коментарі, але там не було нічого цікавого. В приватні повідомлення той месник мені теж так і не написав. 

Тому я просто лягла спати, сподіваючись, що, можливо, завтра він все ж напише. Або я запишу ще одне відео, може, він те відео не побачив? Хоча, я сумнівалась, що він міг його не побачити. Все ж, месник мав бути моїм фанатом, причому сильним. Щоб заради мене піти і зробити подібне з іншою людиною… 

***

Наступного дня я пішла до університету. Треба було трохи налягти на навчання, бо останнім часом я приділяла йому надто мало часу.

Але на парах було дуже нудно, порівняно з моїм розслідуванням, або з нашими побаченнями з Максом. 

Та коли пари вже закінчувались, мені подзвонив Нік. Я все ще була на занятті, але мені не терпілось відповісти, тому я, як більш-менш старанна студентка, принаймні, в минулому, попросила вийти з аудиторії.

Викладач здивувався, бо раніше я такого ніколи не просила, але все ж відпустив мене. Щойно я вийшла за двері, одразу передзвонила Ніку.  

— Ніку, ти дзвонив, щось термінове? 

— Кіберполіція вийшла на ще один слід того, з ким листувався наш гвалтівник. Ми вже їдемо на місце.  Раніше ми думали, що то той вчитель зі школи, але тепер ми не впевнені. Ми відслідкували час і геолокацію окремих повідомлень в момент відправки. І вони не співпадають з місцезнаходженням підозрюваного. Можливо, це така пастка, але є і варіант, що все ж це прокол справжнього співучасника.

 — Дякую, що повідомив, — сказала я. — Розкажеш потім, чим усе закінчиться. Дуже хочу, щоб вбивця нарешті опинився за гратами!