32. "Хочу ніколи не розлучатися..."

Я відчула, ніби моє серце перестає битися. Нача час уповільнився, і я з жахом чекала, що зараз станеться катастрофа. Та Макса врятувала швидка реакція, і він буквально перед самим зіткненням ухилився, і мотоцикл його супротивника врізався в стіну. Люди. що теж на мить притихли, були в шоці, пролунали крики: “Лікаря!”

Я швидко побігла до фінішу, щоб переконатися, що з Максом все добре. Поки мчала туди, то думала про його любов до “гострих відчуттів”, і що колись це може обернутися для нього погано. 

Та коли я побачила його живого і неушкодженого, усміхненого вже без шолому, всі ці думки одразу розвіялися. Я кинулась обіймати його. 

— Я так злякалася, — прошепотіла йому на вухо. 

— Я б нізащо не дозволив собі постраждати у тебе на очах, — прошепотів він, обіймаючи мене. — І до речі, я переміг… 

— Так, я маю тебе нагородити, — усміхнулася я крізь сльози, що чомусь навернулись на очі. 

— Ну ти чого… — він трохи розгубився, коли побачив, що я мало не плачу. Розгублений Макс був зовсім незвичним, але від того не менш привабливим. Я знала, що такого себе він показував тільки мені. — Все ж добре…

— Це наслідки шоку, зараз все минеться, — сказала я.  — Не турбуйся… Поїдемо зараз додому?

— Так, поїдемо до мене, — він подався вперед і торкнувся губами  моїх губ. — Хочу свою нагороду. 

Я одягнула шолом, сіла на мотоцикл позаду нього, обхопила його руками за талію, міцно притиснулась усім тілом і заплющила очі. Поки ми їхали, я думала про те, що хотіла б, щоб він не ризикував, а жив спокійним життям. Але чи буде він тоді щасливим? І чи кохатиму я його так сильно, якщо він стане пересічним чоловіком, що проводить вечори, лежачи на дивані і граючи в комп’ютерні ігри? Мабуть, ні, я не маю нічого йому казати, адже він щасливий бути таким, як є. Як і я щаслива бути собою — зі своїми розслідуваннями часом жорстоких кримінальних справ, любов’ю до психології та дивними фанатами в соцмережах…

Ми швидко доїхали до будинку Макса, він зупинив мотоцикл і обережно зняв з мене шолом. Ми якусь мить дивилися одне на одного, а потім я потягнулася до нього, зняла балаклаву і торкнулась губами його губ. 

— Я тепер думаю, що чекала на тебе все своє життя. — тихо сказала йому. 

— Я теж чекав саме на тебе, — він потягнувся до моїх губ і поцілував мене. 

— І ми тепер завжди будемо разом і помремо в один день? — я усміхнулась. 

— Давай не думати про смерть… — він підхопив мене на руки і поніс до дверей. — Тільки про те, що ми завжди будемо разом.

— Так, — я обняла його за шию, міцно пригорнувшись до його сильного тіла. — Хочу ніколи не розлучатися з тобою…

— Кохаю тебе, — прошепотів Макс, заносячи мене до будинку на руках і цілуючи в губи. Кожного разу в мене з ним все було, як уперше — так само гаряче, пристрасно і хвилююче. Здається, ми ідеально співпадали з ним у всьому, були реально двома половинками одного цілого. 

— Я теж дуже кохаю тебе, — прошепотіла я йому у відповідь, відчуваючи як моє дихання збивається від його поцілунків. 

Він поніс мене до сходів, не знаю, як йому вдавалось одночасно цілувати мене, притискати до себе і нести.

Я була на сьомому небі від щастя, все тіло тремтіло, в голові паморочилось, немов я випила шампанського.

Він вклав мене на ліжко, продовжуючи цілувати, тільки тепер його поцілунки з губ опустились на шию, а його руки почали гладити мою талію. 

Моє серце калатало, немов божевільне, по всьому тілу розбігалися мурашки, зрештою з губ зірвався стогін насолоди…

Я обійняла Макса міцно-міцно, немов боялася, що він кудись зникне. Мабуть, цієї миті я віддала б усе, що мала, лише заради того, щоб завжди бути з ним поруч…