30. "Нам треба поговорити"

Наступного дня, коли добігали до кінця заняття в універі, мені прийшло повідомлення від Ніка:

“Руто, нам потрібно поговорити. Це терміново”. 

Невже впіймали маніяка? Звичайно, я дуже хотіла про все дізнатися, тож швиденько відстукала відповідь:

“Без проблем, давай за півгодини в кафе біля університету”.

Коли я увійшла до кав’ярні, Нік сидів за столиком з чашкою кави і щось замислено читав зі свого телефону. Я швидко підійшла і сіла поруч. 

 — Привіт! Ну що, є якісь новини? Може, відшукали власника того Фейсбук-профілю? — нетерпляче поглянула на нього я.

 — На жаль, з профілем досі б’ються наші спеціалісти. Ну, вони поки не здаються, може, щось і знайдуть…

Я відчула легке розчарування. 

 — Отже, ніякої зачіпки поки немає? А я вже подумала, ви вийшли на нашого вбивцю…

 — На вбивцю поки ні, але от на когось іншого… — він якось замислено глянув на мене. 

 — Тобто? Ти якимись загадками говориш…

 — Пам’ятаєш, що нашого Донжуана-викладача хтось сильно побив? — поглянув мені в очі Нік. 

 — Так, пам’ятаю. Ви що, знайшли того, хто його побив?

Нік якось невизначено знизав плечима і відповів питанням на запитання:

 — Руто, а можна поцікавитись особою твого знайомого, з яким ти вчора кудись поїхала на мотоциклі?

 — Ну… він мій друг, звуть його Макс, а що таке, чому він тебе цікавить? Він точно не маніяк!

 — Просто наш постраждалий від побиття говорить, що нападник був у балаклаві, яка затуляла обличчя, був високий і міцної статури, мав темне волосся… Все це один в один співпадає з зовнішністю твого друга Макса…

 — Нащо йому було бити викладача? — я нерозуміюче дивилась на Ніка. 

 — Якраз це я й хотів у тебе вияснити… Тидавно з цим чоловіком знайома? Говорила з ним про свої пригоди на квартирі у викладача історії?

 — Знайома… ну не дуже давно… тижнів три, — відповіла я. — А яке це має значення? Про спробу згвалтування я Максу нічого не казала, не хотіла, щоб він хвилювався за мене. Ми недавно почали зустрічатися. Але викладача він точно не бив, бо звідки йому було дізнатися про все, що сталося між нами? Макс наче не екстрасенс, щоб читати чужі думки…

 — Ну, якщо ти йому не говорила, то, можливо, він і справді ні при чому, і це лише збіг… — Нік сказав це таким тоном, що я зрозуміла — він не дуже мені повірив. Мабуть, подумав, що я покриваю свого хлопця, аби він не поніс відповідальності. 

 — Якщо хочеш, я можу запитати в нього, де він був у час, коли Олександра Вікторовича побили…

 — Думаю, краще цього не робити, — сказав Нік. — Ми спробуємо самі вияснити, хто він і чим займається. 

 — Він бізнесмен, захоплюється мотоспортом, нічого незвичайного в ньому немає. Багато високих темноволосих мотоциклістів носять балаклави, це ще нічого не значить…

 — Авжеж, — погодився Нік. — Це нічого не значить, дякую тобі за розмову, Руто, не буду тебе більше затримувати…

Коли ми вийшли з кав’ярні і Нік підвіз мене додому та висадив біля під’їзду, у мене було таке відчуття, немов я щось намагаюся згадати, щось дуже важливе, це “щось” прямо крутиться у моїй голові, але я не можу ухопити його, і це мене страшенно бісить…Це була якась деталь, щось, про що я хотіла спитати Макса, але що це було? Хоч убий, не могла згадати…