26. Не дуже радісна новина у хороший день

Ми сиділи за кухонним столом і їли яєчню з салатом, говорили про різні дрібниці.

— Знаєш, — сказала я, дивлячись на Макса спідлоба. — Я тут веду блог… І в коментарях сказала, що зустрічаюся з тобою… Ну, не конкретно про тебе, а просто, що зустрічаюся з чоловіком. І мене всі почали хейтити за це… Як би ти зреагував на моєму місці? Заблочити їх?

— Тобі краще не реагувати на ці закиди, — Макс усміхнувся. — Ти — вільна людина і можеш зустрічатись з ким хочеш. 

 — Я теж так думаю… Але там є один коментатор, який мене трохи напружує…

Я замислилася, як мені розповісти про ситуацію з Марсом, не згадуючи про всі ці розслідування. Бо певно, коли Макс дізнається, що я розслідую вбивство дівчат, він не зрадіє цьому. Скаже, щоб я не наражала себе на небезпеку… Але мені так хотілося знайти вбивцю…

— Якщо він тебе напружує, заблокуй його? — запропонував Макс. — Хіба не так зазвичай роблять?

 — Ну, він в принципі не пише чогось грубого, якби він погрожував чи лаявся, то я б заблокувала його і забула. А так він нормально спілкується… але мені здається, що він усе про мене знає…

— Ну навряд він може все знати про тебе. Інтернет — це інтернет, а реал — це реал. В інтернеті купа диваків. Але знову ж таки, якщо він тебе напружує — ти можеш його просто заблокувати, — він знизав плечима.

— Добре, мабуть, я так і зроблю, — я кивнула. — Хай вибачає, але я повинна мати особистий простір, і мені не подобається, коли хтось у нього втручається…

Цієї миті у мене задзвонив телефон. Я побачила на екрані ім’я Ніка. Дзвінок був невчасний, але цікавість переважила. 

— Це по роботі, — сказала я Максу. — Нічого, якщо пару хвилин поговорю? Можу вийти в іншу кімнату, щоб тобі не заважати. 

— Та ні, говори тут, ну, якщо авжеж ти не хочеш приватності. Тоді можеш вийти, — він знизав плечима. 

 — Можу й тут, — я не хотіла показувати йому, що в мене якісь секрети. Вирішила просто розмовляти з Ніком так, щоб не було зрозуміло, про що йдеться. 

Прийняла виклик і привіталася. Коли він відповів, я почула, що голос у нього якийсь заклопотаний. Невже щось трапилося з тим викладачем у лікарні?

— Привіт, можеш говорити? Не рано дзвоню? 

 — Ні, все добре, а чому ти дзвониш, щось трапилось? — запитала я. 

— Так, ми знайшли ще одне тіло, чергове вбивство нашого маніяка, — він зітхнув. — Подумав, ти захочеш знати. 

 — Хм, — я мало не сказала “значить то не викладач”. Ну так, він же в лікарні, ще й під охороною… — А то точно він?  Не хтось інший?

— Почерк все ж один. Або… Ми ж з тобою підозрювали, що маніяків двоє, памʼятаєш?

 — Так, але коли я про це сказала, ти мені заперечив, значить, я все ж була права… 

Я побачила, що Макс уважно дивиться на мене, немов здогадується, про що я кажу. 

 — Отже, що тепер будемо робити? — запитала я у Ніка. 

— Ти нічого робити не будеш. Ти не поліцейська, Руто, — сказав Нік. — Ти не маєш наражати себе на небезпеку. Але я буду казати тобі, як рухається розслідування.

 — Так, я буду дуже вдячна, якщо триматимеш мене в курсі справи. Бувай, Ніку, — я завершила розмову і відклала телефон. 

 — Різні журналістські справи, — усміхнулась Максу. Наче з моїх слів він не міг би здогадатися, що йдеться про чергову жертву маніяка.  — Будемо пити каву? 

— Так, авжеж, — він усміхнувся і підійшов до кавоварки. — Зараз все буде готове. 

Після того, як він поставив в кавоварку кружку і натис кнопку, він підійшов до мене і обійняв зі спини прямо на стільці:

— Ти ж прийдеш до мене ще, правда?

— Авжеж, — сказала я, пригортаючись до нього.  — До речі, я все життя мріяла навчитися керувати мотоциклом…

— Значить, наступного разу цим займемось, — усміхнувся Макс і подався вперед, торкаючись губами моїх губ і прикриваючи очі….