22. Зустріч з маніяком

Нік на якусь мить замовк, мабуть, зважував усі “за” і проти”.

— Навіть не знаю, певно, я не мав навіть думати про таке… Забудь. Я подумав, що якщо він побачить людину, на яку нападав, то може проговориться про щось. Та все ж це надто жорстоко стосовно тебе. Начальство точно не затвердить таке…

 — Та в мене не слабкі нерви, я не буду втрачати свідомість чи ще щось таке, — сказала я. — За мене можеш не турбуватися. Я візьму з собою диктофон і запишу нашу з ним розмову. 

— Я теж піду туди і буду прямо під дверима. Інакше я цього не допущу,  — сказав Нік рішуче.

 — Добре, тоді коли ми там зустрінемось? Я можу в будь-який час, — заняття вже мало цікавили мене, коли накльовувався такий матеріал. 

— Коли ти готова? Можемо хоч зараз. Чим раніше ми проллємо світло на події того вечора, тим краще, поки він взагалі щось памʼятає. Бо шок може і витісняти неприємні спогади.

 — Добре, давай зараз, в якій він лікарні? Я візьму таксі…

— Зараз скину тобі адресу… 

***

Коли ми підійшли до палати, я поглянула на Ніка:

 — Добре, я пішла. Якщо раптом щось піде не так, то ти увійдеш і наведеш порядок, але все ж краще не видавати твою присутність, якщо все буде добре. Може. зі мною він буде більш відвертим, ніж з працівником поліції…

Я прочинила двері і зазирнула досередини. Викладач історії лежапв на ліжку, він був весь у бинтах і наліпках пластиру, одне його око взагалі не розплющувалося, запливши фіолетовим набряком, а другим він вражено поглянув на мене. 

 — Олександре Вікторовичу, добрий день, — сказала я, усміхнувшись, рука натиснула на кнопку диктофона в кишені. 

— Не підходь до мене! — він панічно озирнувся і схопив з приліжкової тумбочки виделку і виставив перед собою. Виглядав дуже наляканим.

  — Як ви себе почуваєте? — я турботливо глянула на нього. — Чула, що вас побили?

“Шкода, що не вбили”, — сказала подумки сама собі. Він викликав у мене сильну огиду, як якась потворна комаха. І мені зовсім не було страшно, тільки кумедно дивитися на нього з тією виделкою в руці, спрямованою на мене.  

— Це все через тебе, не роби вигляд, що ти тут ні при чому! — істерично заявив він. — Що, свого хахаля направила? За таке теж стаття є! Хай він і не показав обличчя, але я доведу, що він якось повʼязаний з тобою!

 — Що ви маєте на увазі? — я вдала здивування. — Чому він не показав обличчя? Може, темно було?

— Він хотів мене вбити! Він мене калікою зробив! Я тепер… і сексом не зможу займатися! Сказав, що це розплата за мої гріхи!

 — Ну, на цьому життя не зупиняється, — я знизала плечима. — Крім сексу, є багато інших занять, не засмучуйтесь так! 

— Смієшся наді мною? — він примружив очі і раптом кинувся на мене зі своєю виделкою.

Я нічого не встигла зробити, він повалив мене з ліжка і навалився зверху. В моїй голові промайнула лише одна думка — як безглуздо буде померти від лікарняної виделки…

Тут же відчинилися двері, і до палати вскочив Нік, який схопив викладача за плечі і без особливих зусиль відтягнув від мене. Той неначе сказився, жахливо лаявся і погрожував убити нас обох. 

 — Викличу зараз лікаря, — я, трохи отямившись,  поправила одяг і вибігла з палати. Побачила на сестринському посту дівчину в білому халаті і звернулася до неї: — Там один пацієнт  впав у буйство, йому треба вколоти заспокійливе! Отам в четвертій палаті!

Сестра кивнула, схопила валізку з ліками і побігла туди. 

Я натиснула на кнопку диктофона і вимкнула його. Хай це був ризикований вчинок і я перелякалася до смерті, але цей ексклюзивний випуск мого блогу точно  набере мільйони переглядів…