21. Нам немає куди поспішати

І за мить його губи таки торкнулись моїх. Він зімʼяв їх сміливо , спрагло, так, ніби хотів цього дуже давно і нарешті отримав.

Я на якусь мить аж задихнулась, а потім відповіла на поцілунок, відчуваючи, як сильно б’ється моє серце і все тіло тягнеться до нього.  

Він притис мене сильніше до себе, я відчувала, як сильно бʼється його серце, але замість того, щоб поглибити поцілунок, Макс раптом відсторонився і я розплющила очі. Він важко дихав, його зіниці були розширені. 

— Треба перерватися трохи, — сказав він, все ще важко дихаючи. — Бо буде важко зупинитися. 

У мене в горлі пересохло від цих його слів. Не хотілося зупинятися, але я кивнула. 

— Дякую, що привіз мене сюди, — сказала тихо. 

— Дякую, що погодилась приїхати зі мною, — він торкнувся губами моєї скроні. — Але вже холодно. Давай випʼємо глінтвейну і я відвезу тебе додому, Руто.

 — Добре, — я усміхнулась. Подумала, що нам немає куди поспішати, попереду ще багато поїздок і сюрпризів.  Попереду весна і літо, і ще багато чого хорошого. І навіть усі ті проблеми з пошуками вбивці вдавалися не такими суттєвими..

Ми дійсно випили глінтвейн, після чого Макс почав збирати сміття в пакети, я допомогла йому і ми впорались доволі швидко.

— Коли відвезу тебе, повернусь сюди і все заберу, ходімо, тільки квітку свою не забудь, — він кивнув на квітку, яка лежала на столі. 

Я взяла її і ми пішли до мотоцикла…

***

Коли ми приїхали до мого будинку, Макс знову був в балаклаві. У мене було таке відчуття, ніби це побачення було тільки в моїй фантазії, настільки зараз він здавався відстороненим. 

— Ну, тобі час йти, — сказав він неголосно, знімаючи з мене шлем і зазираючи в очі.

 — Так, добраніч, — я знову, як і минулого разу, припідняла його балаклаву і торкнулась губами його губ. 

Він обійняв мене за талію, трохи поглибив поцілунок, але потім все ж відсторонився. 

— Добраніч…

Я усміхнулась і пішла до підʼїзду. Не втрималась і обернулась, коли вже заходила всередину, і наші погляди знову зустрілися.

Я усміхнулась і помахала йому рукою, а потім пішла додому…

***

Перед сном ще погортала свій блог і зрозуміла, що деякі з моїх фанатів були невдоволені, що я стала менше часу приділяти блогу і відповідати на коментарі. Подумала. що це дійсно так, і почала їм всім відповідати… Через це заснула дуже пізно, майже о третій ночі…

Коли я розплющила очі, то зрозуміла, що за вікном вже світило сонце. Я почала шукати мобільний, а коли знайшла його, то з жахом зрозуміла, що запізнююсь на пари…

Зібралась максимально швидко і навіть викликала цього разу таксі, хоча грошей у мене на цей місяць залишилось не так вже й багато. 

На пару я все ж таки встигла, але дивом… Але вже коли була на занятті, побачила, що мій телефон дзвонить. Це був Нік. 

Я відбила виклик і написала йому, що передзвоню, як тільки пара закінчиться.

Ледь дочекалась, коли вона закінчилась, і першою ж вибігла в коридор та передзвонила Ніку.

— Привіт, я відволік? Хотів повідомити новини. Той мужик, ну, підозрюваний, прийшов до тями.

— Привіт, він щось сказав? Про того, хто на нього напав? — з нетерпінням спитала я. 

— Лікарі кажуть, що в нього психоз. Він дуже наляканий. Нас все ще не пустили до нього, але я бачив, як до нього заходила якась дівчина… Здається, копів лікарі поки що не пускатимуть, а от когось іншого… Але я не можу просити тебе про подібне, все ж, він напав на тебе. Хай в лікарні цього і не знають, але… 

 — Я можу зайти,  але чи стане він зі мною говорити? — я замислилась над тим, що це могло б бути цікавою темою для мого блогу. — Добре, давай спробую, — сказала рішуче. 

Продовження — завтра о 21.00! 

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко, щоб нічого не пропустити і дізнатися, що буде далі!  Мій роман бере участь у конкурсі, тож буду дуже вдячна вам за підтримку ❤️