18. Нова поїздка з Максом

Отже,  той дивний Марс зараз стежить за мною? Я повела очима по натовпу глядачів, але не побачила, щоб хтось дивився на мене. Увага всіх присутніх була прикована до учасників заїзду. 

Коли я повернулася до них, побачила Макса. Ми зустрілися поглядами, і я помахала йому. Він усміхнувся і теж помахав мені. 

Чомусь я почувалася впевненою, коли він був неподалік. В голову закралася думка, чи стежив за нами Марс, коли ми були на озері? Він тоді нічого не написав…

Пролунав сигнал про початок заїзду, і мотоцикли зірвалися з місць, глядачі почали вигукувати імена тих, за кого вболівали. 

Вони їхали як завжди швидко, виїхали зі стадіону, і тепер ми мали чекати, поки вони проїдуть весь маршрут і повернуться. Зазвичай це тривало близько десяти-пʼятнадцяти хвилин, в залежності від складності і довжини маршруту.

Я вирішила відповісти Марсу у цей час і написала:

“Ти зараз теж на змаганнях?”

Але він нічого не відповів. І ніхто з присутніх не подивився в телефон, всі уважно витріщалися на дорогу, по якій мали їхати мотоциклісти до фінішу. 

Я знову тримала напоготові телефон, щоб почати фотографувати переможців. Трохи розчарувалася, бо Макс цього разу приїхав другим. Може, його руки ще не достатньо зажили, але все одно результат був хорошим. 

Я підійшла до нього:

— Привіт, можна зробити фото? 

— Привіт, — по його очах я бачила, що він усміхається. — Авжеж, тобі все можна, Руто. Фотографуй.

Я зробила кілька знімків, а потім запитала:

— Руки вже не болять? 

— Здається, я трохи потягнув звʼязку на правій, — він стис і розтис кулак правої руки. — І кістяшки ще таки болять. Ну, нічого, воно заживе. 

 — Наступного разу знову будеш першим, — я усміхнулась. 

— Які плани на зараз? Може, проїдемось кудись? — запитав він.

 — Я не проти, — відчула, що після його запитання серце забилося швидше. 

— Супер, — він цього разу посунувся інакше, так, щоб місце залишилось не позаду, а попереду нього. — Хочеш сидіти попереду? Так адреналіну буде більше. 

Я відразу згадала свої відчуття, коли сиділа попереду нього, щоб зробити фото. Це було дуже хвилююче, хоч і тривало недовго. 

 — Добре, — відповіла я. — А тобі буде так зручно?

— Так, — він кивнув. — Так я буду менше переживати, що ти можеш відпустити мене і впасти, тож зможу їхати швидше.

 — Звучить цікаво, — відповіла я. — А куди ми поїдемо?

— Є у мене одне місце, де також можна відчути адреналін, я дуже люблю його. Але спочатку заїдемо в один кіоск.

 — Навіщо? — здивувалась я. 

— Побачиш, — сказав він і поглянув на мене лукаво. — То що, ти сідаєш?

 — О’кей, — я сіла на мотоцикл перед ним, і коли він підсунувся ближче до мене, відчула себе захищеною від усіх негараздів…

— Зараз, одну секунду, — він відвів руку і взяв мобільний, щось там поклацав, і тільки потім сховав його і поклав руки на кермо. Тепер ми були зовсім близько. 

Він завів двигун, і мотоцикл рушив з місця, все прискорюючись. Мені було не страшно, навпаки, коли ми з’їжджали з невеликої гірки, здавалося. що мотоцикл от-от злетить в повітря, і це було приємне відчуття. А тепло тіла Макса і його руки, які ніби обіймали мене, міцно тримаючи кермо, додавали нашій поїздці якоїсь чуттєвості…

Ми дійсно зупинились біля кіоску з… шаурмою. Я дуже здивувалась. Але коли Макс назвав своє імʼя, то хлопець з кіоску закивав, що його замовлення вже доставили і сказав, що зараз його винесе.

Він вийшов з кіоску з білою трояндою, двома чашками глінтвейну в підстаканниках і ще якимось доволі великим пакетом…