15. Акт помсти

Наступного дня я записала велике відео про це моє розслідування, бо підписники дуже просили. 

Я розповіла їм все, навіть те, як мені було страшно, коли той збоченець завалив мене на ліжко. 

Але, на диво, я не побачила під ним коментарів Марса.

Наступні пару днів все вже проходило більш-менш спокійно. Я почувалася задоволеною собою через те, що допомогла зловити того збоченця. Мене запевнили, що його точно посадять.

Єдине, що мене трохи хвилювало, так це те, що ми з Максом тоді так перервали наше побачення і він після того мені навіть не подзвонив. Може, образився через те, що я пішла? 

Хоча, може, я сама мала передзвонити? В будь-якому разі, тільки зараз я нарешті заспокоїлась після того випадку. Я розповіла про все Ніку і він пообіцяв тримати мене в курсі того, як йде ця справа. 

І от цього вечора, коли я вже збиралась знімати чергове коротке відео для підписників, Нік дійсно подзвонив.

— Уяви, їм довелось відпустити його до суду під заставу пару годин тому, я тільки дізнався! Хоч інші дівчата також хотіли жалітися, але потім так і не принесли заяви… Схоже, у нього є звʼязки з поліцією, — сказав Нік.

 — Але він може бути вбивцею! — вигукнула я. — Хіба підвіска Стасі і її щоденник не докази того, що саме цей викладач може бути причетним до її смерті?

— Він сказав, що дівчата дарували йому ті підвіски, — зітхнув Нік. — Але так, він все ще підсудний, хоч і відпустили під заставу. Просто дав дуже багато грошей. Цікаво, звідки стільки грошей у викладача… Хабарі?  Ой, почекай хвилинку, я зараз тобі передзвоню. 

Він відбив виклик, схоже, його відволікли колеги з поліції. 

Я вже почала збиратися на чергові зйомки за замовленням мого шефа, сьогодні це мало бути одразу два місця — відкриття стадіону і нелегальні перегони, черговий раунд, коли Нік знову мені передзвонив.

— Руто, ти не повіриш… — його голос був якимось дивним, холодним, здивованим, а ще може навіть трохи переляканим, чого я точно від нього не очікувала.

 — Що сталося, ще когось убили? — запитала я. Відчула, що всередині в мене все похололо. Адже якщо вбивця на свободі, він може знайти мене…

— Не вбили, але… Нашого підсудного хтось побив майже до смерті, нам щойно подзвонили з лікарні, що його було доставлено до них. Йому ееее… Як би це поделікатніше сказати… Загалом, він тепер по ходу не зможе займатися сексом.

 — Нічого собі, — я була вражена. — А що він говорить? Чи він без свідомості? 

— Наразі без свідомості, але лікарі кажуть, що жити він буде. Що дивно, хоч і били ніби хаотично, але найбільше постраждало саме ееее… ну те його причинне місце. Ніби його спеціально карали за те, що він робив. 

 — Може, якась із дівчат розповіла своїм рідним чи своєму хлопцю, і це була помста, — припустила я. 

— Так, ми так і думаємо, — погодився Нік. — Коли він прийде в себе, ми його допитаємо. Хоча не факт, що я б на місці того, хто це зробив, не зробив би подібного, але все ж ця людина теж порушила закон і має бути справедливо покарана.

 — Так, ти правий, — відповіла я, хоча в глибині душі не хотіла б, щоб той, хто побив гвалтівника, сам поніс покарання. Адже його відпустили під заставу, не зважаючи на всі мої свідчення. Це було прямо дуже нерозумне рішення з боку правоохоронців. — Добре, якщо будуть ще якісь новини про цю справу, повідомиш мені? — запитала я в Ніка. 

— Так, я повідомлю, коли ми поговоримо з ним, — відповів Нік. — Тож будь на звʼязку. 

Щойно розмова завершилась, мені подзвонив Ден.

— Я дзвоню-дзвоню, а у тебе зайнято, — пробурмотів він. — Місце перегонів в останню мить змінили! Я надішлю нову адресу…