13. В небезпеці

 Я заздалегідь увімкнула диктофон на телефоні і поклала його в сумці так, щоб він міг записати нашу розмову. А потім підійшла до викладача. 

— Олександре Вікторовичу, добрий день, — сказала я. — Я б хотіла з вами порадитись з одного питання. Моя подруга мені розповіла, що писала під вашим керівництвом курсову про дослідження своєї генеалогії, а я якраз хотіла дізнатися більше про своїх предків, можете мені допомогти, підказати. з чого почати…

— Ну, це можна влаштувати, — він озирнувся навсібіч і впевнившись, що нікого поруч немає, торкнувся долонею моєї руки. — Можна попрацювати над цим після занять, навіть сьогодні. Тут неподалік є непогане тихе місце… 

 — Так, я буду дуже вдячна, — я усміхнулась йому якомога наївніше. 

— Прекрасно, — він облизнув губи і мені аж стало гидко від цього його жесту, але я не мала знімати свою маску. — Тоді ходімо прямо зараз?

Я кивнула. 

Ми пішли до ліфту, потім вийшли з будівлі. Дорога до кафе зайняла небагато часу. Заклад був приємним, але майже порожнім.

Олександр провів мене за дальній столик, потім у нас прийняли замовлення. Коли офіціант пішов, Олександр торкнувся моєї долоні:

— Ти дуже гарна, як тебе звуть?

 — Дарина, — я вирішила не називати своє ім’я, воно було надто рідкісним і за ним мене було б легко вичислити. 

— Красиве імʼя, — він погладив кінчиками пальців мою долоню. 

Раптом я помітила на його ручці(вона була в нього в нагрудній кишені, прикріплена до неї зовні, ховаючись всередині) маленьку підвіску. Вона привернула мою увагу, бо на ній була квітка, яка ніяк не вʼязалась з чоловічою підвіскою. А ще, мені чомусь здалося, що я її вже бачила… І раптом пригадалося фото Стасі, яке показувала мені Богдана.

— Знаєш, я можу домовитись, щоб тобі поставили пʼятірку… — прошепотів він мені на вухо. — Я можу дати тобі все, що треба. Зайдеш до мене зараз? Я живу неподалік…

Мені треба було перевірити, чи не підтвердяться мої здогади щодо того, що він зберігає вдома інші свої “трофеї”.

 — Добре, — кивнула я, кліпаючи віями. — Я вам дуже вдячна за допомогу…

В нього аж слина, здається, потекла, коли я так легко погодилась. Він кинув на стіл пару купюр і швидко встав з-за столу, тягнучи мене за руку за собою. 

Мені було максимально неприємно від його дотиків, але мій диктофон на телефоні все записував. Мені було треба записати все, щоб було максимально багато доказів проти нього.

Ми швидко пішли з кафе, вже за хвилин пʼять зайшли до підʼїзду, а там і до його квартири. 

Він потягнув мене за руку вглиб квартири.

Але я не очікувала, що він одразу поведе мене до спальні. 

— Крихітко, ти божественна, — він схопив мене своїми ручищами за талію і подався до шиї, щоб поцілувати.

 — Може, щось вип’ємо? — сказала я, вдаючи хвилювання. — Келих вина… Це створить романтичну атмосферу…

— Алкоголь може зіпсувати гостроту почуттів,  — він притис мене до стінки і таки поцілував в шию. А я тим часом побачила дивну вітрину на столі. З жіночими прикрасами. А що як це прикраси тих дівчат?... — Потім, все потім…

Я спробувала вивільнитися з його обіймів, відчуваючи, як всередині наростає паніка. Тепер уже ця ідея з  тим, щоб зібрати докази самостійно, не здавалася такою вже  вдалою. 

 — Я дуже хвилююся, можна мені хоч склянку води? — спробувала я вмовити його хоча б на мить послабити хватку. Тоді б я дісталася до своєї сумочки, де був балончик. А може, і цю вітрину б встигла сфотографувати…

— Не переживай, я буду ніжним, — він стис мою талію ще сильніше. — Не хвилюйся… — ще за мить він штовхнув мене на ліжко і я впала на нього спиною…