12. "Ловля на живця"

Я взяла зошит і розгорнула його. Сторінки були списані охайним дівочим почерком. Дивно зараз у наш час бачити паперовий щоденник, зазвичай люди діляться своїми думками в соцмережах. Але у випадку зі Стасею ця її звичка грала мені на руку. 

Я погортала щоденник до останньої сторінки і прочитала:

"Він знову і знову зʼявляється там, де і я. І не тільки в універі. Я ж ніби сказала, що у мене є хлопець, але він все одно лізе… Якщо Олександр Вікторович не перестане, якщо підійде ще хоч раз, піду до поліції, обіцяю собі".

— Це викладач? — запитала я схвильовано. — З нашого універу?

— Так, — кивнула Богдана. — Виходить, він багато ліз до неї, більше, ніж я знала… Він викладає історію України.

 — Може, вона сказала йому, що звернеться до поліції, а він злякався і вбив її… — роздумувала вголос я. 

— Думаєш, він побоявся розголосу? — запитала Богдана. — Ну, у нього карʼєра, це логічно… Але невже за таке можна вбити… 

— Я маю з ним поговорити, — сказала я, відчуваючи, як серце б’ється швидше, і з’являється азарт як завжди, коли я натрапляла на цікаву тему для дослідження. 

— Але якщо він вбивця… І якщо його мотив був захистити себе… — вона поглянула на мене. — Хіба це не небезпечно?

Я подумала, що звісно, це може бути небезпечно, але вголос відповіла:

— Інакше ми не зможемо нічого довести. Запис у щоденнику можуть визнати просто якоюсь фантазією, нічим не підкріпленою. Адже вона не скаржилась нікому, навіть ти не знала, що в неї проблеми з цим Олександром Вікторовичем… Його не зможуть посадити за браком доказів. А я зможу записати нашу розмову і якщо він буде чіплятися до мене це вже буде вагомим доказом, а раптом він взагалі проговориться про Стасю — тоді його точно посадять! В мене є знайомий поліцейський, я віднесу запис нашої розмови йому…

— Це, авжеж, було б добре, але будь обережна… І не йди з ним кудись в нелюдні місця. Я не хочу, щоб ще хтось постраждав, — сказала Богдана, зітхнувши.

 — Так,  звичайно, буду обережна. Можна, я візьму на якийсь час цей щоденник? Хочу прочитати все, що писала в ньому Стася, а потім поверну його. 

— Так, авжеж, він же не мій, — вона кивнула і простягнула мені щоденник. — Сподіваюсь, це допоможе…

***

Наступного ранку я зайшла на кафедру історії і запитала у секретарки:

 — Не підкажете, в якому кабінеті сьогодні остання пара у Олександра Вікторовича?

— Зараз, — кивнула секретарка, щось поклацала на компі і сказала: — В триста пʼятій аудиторії, четверта пара.

 — Дякую, —  я вирішила, що дочекаюся завершення занять і тоді підійду до нього з якимось питанням. Історії України у нас вже не було, ми проходили цей предмет на першому та другому курсах і викладач у нас був інший. Тому треба було ще добре подумати, про що його запитати. Сиділа на своїх лекціях і вже коли до завершення останньої залишалося півгодини, в голову прийшла думка, з чим можна до нього звернутися.

Я прочитала у щоденнику Стасі про те, що вона писала курсову з історії про те, як за допомогою різних програм можна знайти своїх предків. І її керівником був якраз цей викладач. 

Дочекавшись дзвінка з четвертої пари, я швидко пішла до потрібної мені аудиторії. Звідти виходили студенти, весело про щось розмовляючи. Я зазирнула досередини і побачила, що викладач ще сидів за столом, переглядаючи якісь свої записи. Він був середнього віку, років сорока, і цілком звичайної зовнішності, без якихось особливих прикмет. Русяве, не дуже вже густе волосся, сірі очі за скельцями окулярів, не високий, не низький, середньої статури… Я знала, що маніяки часто виявляються такими собі непримітними людьми. Тож треба було бути обережною...