10. "Приймати як світло, так і темряву"

Вода стрімко наближалась, але я відчула, як мене підхопили сильні руки і вже за мить я була притиснута до тіла Макса. Він важко дихав, його зіниці були розширені. Він облизнув губи і сковтнув слину, мені здалося, що я відчуваю, як сильно і швидко бʼється його серце навіть через одяг.

— Ну в тебе й жарти! — вирвалось у мене. Чомусь я почала сміятися, мабуть, це був нервовий шок.  — Я ж могла втонути! 

— Я б нізащо не дав тобі впасти, Руто, — видихнув він мені в губи. — Але ж ти відчула це, правда? Як кров починає бігти по жилах швидше від адреналіну… 

— Так, — я кивнула. І справді, зараз я відчула ніби легке сп’яніння, весь світ навколо ніби став виразнішим, набув яскравіших барв. 

— Це добре, я хотів, щоб ти це відчула, — сказав Макс неголосно. Ми були дуже близько зараз, наши подихи змішались. 

— Заради цього ти береш участь у гонках? — запитала я. 

— Так, заради цього, — він кивнув. — Люблю це відчуття ейфорії від припливу адреналіну, з ним нічого не зрівняється.

— І ти не боїшся, що може статися аварія, як сьогодні, але з гіршими наслідками?

— Ну, хто не ризикує, той не пʼє шампанське, — Макс усміхнувся, я знову побачила це через його балаклаву і за маленькими зморшками, які зʼявлялись навколо очей, коли він усміхався. — Не уявляю себе без перегонів. Це вже буду не я.  

— Мабуть, це круто, — погодилась я. — Розуміти, що наше життя — це не лише звична рутина, а щось більше…

— Просто життя всього одне, — сказав Макс. — Саме тому я не хочу витрачати його на абищо. 

 — А ти прийшов до такого рішення після якогось випадку з твого життя? Чи завжди любив небезпечні пригоди?

Мені здалося, його обличчям пробігла тінь, але він одразу знову повернув собі звичний вираз. 

— Скільки себе памʼятаю, стільки й люблю, — сказав врешті-решт. 

— А як твої близькі люди до цього ставляться? — поцікавилась я. 

— У мене немає близьких людей, — він знизав плечима. 

— І дівчини немає? — ці слова вирвалися самі собою, раніше, ніж я встигла подумати про їх доречність. 

— Поки що немає, — він знову ледь усміхнувся. 

— А якщо з’явиться, і їй не сподобається твоє захоплення?

— Навряд мені сподобається дівчина, якій не буде подобатись те, що подобається мені, — сказав Макс. — В справжній парі обидва партнери приймають як світло, так і темряву одне одного, хіба ні?

Я на якусь мить замислилася над його словами, мені здалося, що я їх уже десь чула.  Але не могла зрозуміти, де і від кого. 

 — Я теж думаю, що партнера треба обирати не за його достоїнствами, а з міркувань, чи можеш ти прийняти його недоліки, — відповіла я. — Тоді не буде розчарувань…

І цієї миті в мене в сумочці задзвонив телефон. 

 — Вибач, я погляну, хто це, — сказала я Максу, і дістала мобільний. На екрані висвітилось ім’я “Богдана”. Це була саме та студентка, яка попросила мене розслідувати вбивство її подруги. 

Я прийняла виклик.

— Привіт,  Богдано, ти щось хотіла? Може, є якась нова інформація?

— Руто, я сьогодні нарешті змогла почати перебирати речі, — вона зітхнула. — І я дещо знайшла. Це щоденник Стасі. І там написано таке… Я навіть не підозрювала, — раптом я почула схлип. — Я навіть не підозрювала, що все було так… Ти могла б підʼїхати зараз?

— Так, зараз я під’їду, — моє серце забилося швидше. Невже мені вдасться розслідувати вбивство і знайти справжнього злочинця?..

Коли я закінчила виклик, Макс уважно дивився на мене.

— Наше побачення, схоже, перервуть? — запитав він, зазирнувши мені в очі.

 Я відчула хвилювання від цих слів. Отже, для нього це побачення, значить, ми можемо зустрітися знову…