8. "Я зобов'язаний перемогти"

Я мимоволі озирнулася навсебіч, але навколо стояли незнайомі мені люди, і вся їхня увага була прикута до учасників гонок. 

“Мабуть він написав це, щоб потролити мене, і випадково вгадав, а насправді, звичайно, зараз він мене не бачить…”, — спробувала заспокоїти себе я, але той випадок, коли мене хотіли задушити, був ще надто свіжий у пам’яті, і я відчула, як усе моє тіло напружується, а серце ніби падає кудись вниз.

Зусиллям волі я змусила себе залишитись на місці. Мені треба було виконати завдання Дена, я не могла його підвести. А крім того, мені хотілося ще поговорити з Максом. Раптом він дійсно погодиться на інтерв’ю?

“Поки я серед людей, мені нічого не загрожує”, — переконувала себе я. А коли гонки закінчаться, я викличу таксі до самого свого під’їзду, не буду сама ходити нічними вулицями, і все буде добре. До того ж, у мене в сумці був балончик… Що той балончик мені не допоміг при нападі, я старалася не думати…

***

Підійшовши до учасників ближче, я впізнала Макса. Він одразу поглянув на мене і теж явно впізнав, бо навіть по самих його очах було видно, що він усміхнувся. А після того махнув головою, ніби підкликаючи мене до себе.

Я рушила до нього, і цього разу охоронець мене вже не зупиняв. Коли підійшла зовсім близько, сказала:

—  Привіт.  Можна зробити фото?

— Привіт. Цього разу фото на фото, — він ледь нахилив голову. — Я тебе, а ти мене, що скажеш?

— А можна буде в такому разі ще задати тобі кілька питань після заїзду? — наважилася поцікавитись я. 

— Фото на фото, питання на питання, — він знизав плечима. — Якщо тобі підходить, я не проти. 

— О’кей, я не проти, — відповіла я. 

— Тоді я зобовʼязаний перемогти, — Макс підморгнув мені. 

— Триматиму кулачки за тебе, — я усміхнулась. 

Поряд з ним почувалася в безпеці, навіть таємничий Марс уже не лякав. Та ось пролунав сигнал для початку заїзду, і я відійшла на безпечну відстань, дивлячись, як мотоциклісти рушають з місця. 

Цього разу Макс упевнено очолив групу мотоциклістів, ніхто так і не зміг його обігнати, хоча один із гонщиків і наближався зовсім на невелику відстань, але так і не зумів його випередити. Вже в останні хвилини заїзду Макс перетнув фінішну лінію першим, а його суперник слідом за ним, і врізався в нього. Обидва мотоцикли перекинулись і мотоциклісти з них впали. 

Я перелякано дивилася на Макса, але він одразу піднявся на ноги, а от другий гонщик сидів на асфальті, схоже, він пошкодив ногу. До них уже спішили лікарі, любди навколо мене збуджено переговорювалися іж собою, а я підійшла до Макса. 

— Ти як? — запитала стурбовано. 

— Все нормально, — він обтрусив свій гоночний костюм, зняв шлем і поклав його біля мотоциклу. — Переживала за мене? — Макс зазирнув мені в очі. 

— Так, — не стала кривити душею я, але потім додала напівжартома. — Інакше я б залишилася без інтерв’ю…

— Але руки я трохи забив, — він показав мені долоні, знявши рукавички без кінчиків пальців, і я побачила, що пальці були обдерті, певно через падіння з мотоциклу. — Полікуєш? 

— У тебе є аптечка? — запитала я.

— Можна попросити у них, — він кивнув в сторону медиків, які підійшли до того іншого хлопця. — Думаю, вони дадуть, що треба. 

— Тоді ходімо, — кивнула я.

— Не люблю лікарів, — він знизав плечима. — Попроси, що треба, і приходь. 

— Ну добре, — я не стала сперечатися. Попросила в одного з медиків антисептик і бинт і повернулася до Макса. 

Змочивши бинт в дезинфікуючому засобі, промила садна на його пальцях. 

— Забинтувати, чи не треба? — запитала в Макса. 

— Можеш забинтувати, — він кивнув. — Певно, їхати буде легше. 

— Без проблем, — я  в університеті  закінчила курси по наданню першої допомоги, тож швидко впоралась із цим завданням. А потім поглянула на його обличчя, все ще закрите балаклавою. — Може, знімеш цю штуку? Зробимо фото…

— Ні, цю штуку я зніму тільки в одному випадку, — я знову помітила, що він усміхнувся під балаклавою. — Здогадаєшся, в якому?

Я відчула, що червонію, і вирішила, що не варто більше піднімати цю тему…