3. "Якщо не боїшся швидкості..."

Він трохи нахилив голову набік, поглянувши на охоронця. 

— Я… Я не знав, що вона з вами… — пробелькотів той одразу, лише тільки зустрівшись з ним поглядом. 

— Геть, — тільки й вимовив гонщик, який вже підходив до нас. Зблизу він здавався ще вищим і кремезнішим. У нього були широкі плечі і підкачане тіло, а риси обличчя, які було видно, були гострими і вивчаючими. А ще — дуже привабливими…

Охоронець кивнув, тицьнувши мені в руки телефон, і одразу накивав пʼятами. 

— Дякую, — сказала я. Відразу спрацював інстинкт журналістки  і я подумала, що добре було б узяти в нього інтерв’ю,  за такий матеріал Денис, мабуть, би добре заплатив… Проте навряд чи цей чоловік погодиться. Він не виглядав марнославним. 

Він ледь усміхнувся, я помітила це по руху балаклави на його обличчі і по кутикам очей.

Але в цю мить раптом почувся вій сирен поліції і хтось прокричав в гучномовець:

— Поліція під стадіоном, всім розосередитися! Червоний рівень тривоги!

Люди навколо дуже скоординовано, без паніки і швидко почали покидати свої місця.

— Ходімо, буде погано, якщо копи зловлять таку хорошу дівчинку на нелегальних перегонах, — він кивнув на свій мотоцикл, який був позаду нього. — Якщо, авжеж, не боїшся швидкості.

— Не боюся, — похитала я головою, хоча голос здорового глузду заволав, що це дуже необачне рішення — кудись їхати з зовсім незнайомим чоловіком. Але я заглушила його, сказавши собі, що опинитися в поліції — теж не кращий варіант. Ну, що буде те й буде, зрештою, у мене в сумці лежав перцевий балончик…

Він усміхнувся і швидко пішов до мотоциклу, кивнувши, щоб я йшла за ним.

Коли він сів, то посунувся вперед. Позаду нього було ще багато місця. 

— Сідай, — скомандував він. — І вдягни це, — він простягнув мені свій шолом. 

Трохи повагавшись, я вдягнула шолом і сіла на мотоцикл, поклавши руки на його талію. 

— Посунься ближче і міцніше обхопи мене за талію, щоб не впасти, — сказав він, заводячи мотоцикл. 

Я так і зробила, міцно вхопившись за нього і відчуваючи під своїми руками сталеві м’язи. 

Він зірвався з місця саме тоді, коли я побачила, що на трасу стадіону заїжджають поліцейські. 

Незнайомець поїхав прямо їм назустріч, маневруючи між автівками. Поліція ніяк не встигла відреагувати. Мені було страшно, бо ми їхали ніби по зустрічній смузі і могли врізатись в машини, але разом з тим я відчувала якийсь захват. Все тіло напружилось, всі відчуття ніби загострилися… 

Поліцейські нічого не встигли зробити. Я і сама не встигла навіть озирнутись, як ми вже були далеко від стадіону. І тільки тоді незнайомець раптом доволі різко зупинився.

Так різко, що моє тіло хитнуло прямо в нього і я притислась до нього ще міцніше в районі грудей. Чомусь від цього по моєму тілу побігли мурашки, і я швидко відсторонилася.  

Тільки в цю мить я зрозуміла, що навіть імені його не знаю. І чомусь перше, що прийшло мені в голову, це запитати саме його імʼя:

— Як тебе звуть?

— Макс, — він обернувся до мене і його карі очі впились в мене якимось таким гарячим і пронизливим поглядом, що тіло одразу відреагувало тремтінням. — А тебе?

 — Рута, — я була готова, що він зараз перепитає, бо так реагуваоло більшість людей, які вперше чули моє досить рідкісне ім’я. Або ж , хто не перепитував, починали співати “Червону руту не шукай вечорами” і вважали це дуже дотепним…

— Як квітка, тобі личить, — я помітила, що він усміхнувся під балаклавою.

— Ага, моя мама велика оригіналка, мою сестру вона назвала Радмилою, — сказала я.  — Ну, принаймні нас тепер ні з ким не сплутають. 

— Скажеш, куди тебе підвезти, Руто? Вже ніч, не хочу, щоб ти добиралась додому сама. Вистачить пригод і з поліцією на перегонах.

 — Я живу на вулиці Автомобілістів… — все ж не хотілося називати будинок, і я знайшла вихід з ситуації. — Можеш підкинути до супермаркету, а мені там зовсім близько…

— Добре, я підвезу тебе туди, — він кивнув. — Поїхали…