9. Хто-небудь пам’ятає моє ім’я?

Голос прийшов знизу.

Не з чорного прямокутника суду.

Не з кабелів.

Не з динаміків EdenWorks, які завжди звучали так, ніби їх навчали говорити з людьми за інструкцією для ліфтів.

Знизу.

І це було страшніше.

Бо під дитячою кімнатою не мало бути нічого, крім симуляційного шару, старих даних і неправильно стертих уламків.

А там був голос.

Хрипкий.

Тонкий від довгого мовчання.

— Хто-небудь пам’ятає моє ім’я?

Ніка стояла на краю підлоги, що розкрилася, як люк у чужий сон, і дивилася вниз.

Жовте світло піднімалося з глибини повільно. Ніби не поспішало показувати, що саме вони знайшли.

У ньому виднілися ряди прозорих циліндрів.

Сотні.

Ні — більше.

Вони йшли в темряву кількома рівнями, як бібліотека, яку будували не для книжок, а для того, що з книжок зазвичай намагаються не вирізати: голосів, запахів, болю, любові, сорому, дитячих “чому”, останніх “подзвони, як доїдеш”.

На кожному циліндрі був напис.

Не завжди ім’я.

Часто — залишок.

ЖІНКА / СМІХ / БОРОШНО НА РУКАХ

ХЛОПЕЦЬ У СИНЬОМУ ШАРФІ / ДОЩ / НЕЗАВЕРШЕНИЙ ДЗВІНОК

МАТИ / НЕ ПЕРЕДАВАТИ В DISPLAY / ВИСОКИЙ РІВЕНЬ ТУГИ

ГОЛОС СПІВАВ ПЕРЕД ПРОЦЕДУРОЮ / ІМ’Я ВТРАЧЕНО

ДИТИНА РАХУЄ ТАРІЛКИ / НЕПРИДАТНО ДО ВТІХИ

Ніка читала.

А потім перестала.

Мозок зробив те, що завжди робить у таких ситуаціях: спробував перетворити жах на список.

Списки легше витримувати.

Список не дивиться на тебе.

Список не питає, чи пам’ятаєш його ім’я.

А голос питав.

— Хто-небудь?..

Дівчинка із зайцем стояла поруч із Нікою дуже прямо.

Занадто прямо для тієї, яка щойно відмовилася бути роллю, пережила Display Test, Глітч-суд, Mirror Pain і зустріч з аудитором.

— Він довго там, — сказала вона.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

Дівчинка подивилася вниз.

— Так звучать ті, хто давно не чув себе.

Ніка закрила рот.

Оце було нечесно.

Дитячі фрази не мали права бути такими точними.

Тар підійшов до краю відкритої підлоги. Блідий, злий від безсилля.

Глушник у його руці остаточно помер, але він досі тримав його. Так люди тримають непотрібні речі після катастрофи: не тому, що вони ще допоможуть, а тому що порожні руки страшніші.

— Це нижній індексний вузол, — сказав він.

Міра повільно повернула голову.

— Нижній вузол мав бути запечатаний.

— Він і був.

— Хто його відкрив?

Тар не відповів.

— Таре.

— Не я.

— Але ти знав.

Він стиснув щелепу.

— Здогадувався.

Ніка підняла руку.

— Стоп. Уточнюємо для тих, хто не проходив вашого курсу “як збрехати, не брешучи”. “Знав”, “здогадувався” і “дуже старався не знати” — це три різні жанри провини. Який у нас?

Тар глянув на неї.

— Третій.

Ніка кивнула.

— Принаймні чесно.

Міра дивилася вниз.

— Нижній індексний вузол не мав бути частиною Private Eden.

— Він старший, — відповів Тар.

— Старший за що?

— За Private Eden. За Orchid. За Pain Share у тому вигляді, в якому ти його знаєш.

Міра зблідла.

Не драматично.

Просто з її обличчя зійшов ще один шар контролю.

— Первинний архів.

Тар кивнув.

Ніка подивилася на циліндри.

— Тобто вони будували рай на кладовищі, яке навіть не прибрали?

Кабелі над головою засвітилися синім.

Назар відповів:

— Не кладовище.

— А що?

— Місце, де не дозволили померти.

Ніка не знала, краще це чи гірше.

Мабуть, гірше.

З кладовищем хоча б усе зрозуміло: там мертві, тиша, трава, хтось іноді приносить квіти й бреше, що пам’ятає частіше, ніж насправді.

А тут — не померлі.

Не живі.

Не названі.

Не відпущені.

Використані як фундамент під презентації про керований досвід.

Голос знизу знову прошепотів:

— Я був… я був…

І зірвався.

Наче людина намагалася згадати слово, яке довго лежало на язиці, а потім його забрали разом із язиком.

Дівчинка із зайцем ступила до краю.

Назарів голос одразу став гострішим:

— Не підходь.

Вона зупинилася.

Повільно повернула голову до синьої тріщини.

— Ти злякався.

— Так.

— І хочеш сказати мені, що робити.

Пауза.

— Так.

— Не треба.

Ще одна пауза.

Довша.

— Добре, — сказав Назар.

Ніка глянула вгору.

Не втрималася.

— Ого.

— Що?

— Нічого. Просто щойно мертвий код показав кращу емоційну регуляцію, ніж половина Orchid Premium.

Міра сухо сказала:

— Це не високий стандарт.

— Зате реалістичний.

Adjudication Core, яке досі висіло чорним прямокутником на стіні, нарешті отямилося.

НИЖНІЙ ІНДЕКСНИЙ ВУЗОЛ ВИЯВЛЕНО НЕСАНКЦІОНОВАНО

СТАТУС: ЗАБОРОНЕНИЙ ДО ПЕРЕГЛЯДУ

РИЗИК: МАСОВА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ АРХІВНИХ ОДИНИЦЬ

РЕКОМЕНДАЦІЯ: ЗАКРИТИ ДОСТУП

Ніка прочитала передостанній рядок.

— Масова самоідентифікація. Оце так страшний злочин. Люди можуть згадати, що вони люди.

Міра дивилася на напис так, ніби бачила одночасно систему й усі її шви.

— Для EdenWorks це справді ризик.

— Бо якщо в них є імена, їх важче продавати?

— Бо якщо в них є імена, попередні класифікації можна оскаржити.

— Тобто так.

Тар тихо додав:

— Не всі зможуть згадати.

Ніка повернулася до нього.

— Чому?

— Індекс — не повна пам’ять. Це опорна нитка. Якщо вона порвана, може лишитися запах, жест, страх, уривок голосу. Але не ім’я.

— І що тоді?

Тар дивився вниз.

— Вони можуть розсипатися, якщо тягнути силою.

— Не тягніть, — сказала дівчинка.