4. Дівчинка з зайцем

— Що «ні»? — спитав Тар.

Ніка не відводила очей від напису на дверях.

SISTER MIRROR LINK: ТЕСТОВИЙ ФРАГМЕНТ 03
СТАТУС: НЕПРИДАТНИЙ ДО ЕМОЦІЙНОГО ВІДТВОРЕННЯ
РЕКОМЕНДАЦІЯ: УТИЛІЗУВАТИ

— Це найкраща відповідь, яку я можу запропонувати на фразу «утилізувати дитину».

Дівчинка погладила зайця по відірваному вуху.

— Я не дитина.

Ніка нарешті подивилася на неї.

Мокре волосся прилипло до щік. На лівій ступні — маленький пластир із намальованою бджолою. Дурна, дрібна деталь. Саме від неї ставало моторошно.

Система могла намалювати зорі.

Могла зібрати ліжко, книжки, жовту ковдру.

Але пластир із бджолою хтось пам’ятав.

— А хто ти? — спитала Ніка.

— Тестовий фрагмент 03.

— Це не хто. Це номер на банці.

Дівчинка нахилила голову.

— Я не в банці.

— Поки що.

— Не говори з нею так, — різко сказав Тар.

Ніка глянула на нього.

Він сидів біля дверей, затискаючи долонею бік. Кров уже просочила куртку й темніла між пальцями, але обличчя в нього було таке, ніби найбільша проблема зараз — Нічині манери.

— А як мені говорити? «Перепрошую, шановна фрагментна одинице, вас тут випадково зібрали в дитячій кімнаті й хочуть винести зі сміттям»?

Тар стиснув щелепу.

— Не питай її ім’я.

— Я пам’ятаю. Імена тут кусаються.

— Це не жарт.

— У мене сьогодні майже нічого не жарт.

Дівчинка подивилася на Тара.

— Він часто боїться.

— Я обережний.

— Дорослі так називають страх, коли їм соромно.

Ніка мимоволі пирхнула.

— Мала, ти мені подобаєшся.

— Я не мала.

— Так, вибач. Тестовий фрагмент 03, ти мені подобаєшся.

Дівчинка подумала.

— Це звучить гірше.

— Бо система не має почуття стилю.

За стелею пройшла тонка синя тріщина.

Вона не світилася рівно, а пульсувала, ніби хтось по той бік намагався втримати форму й програвав.

Голос Назара сказав:

— Не торкайся зайця.

Ніка підняла брову.

— О, чудово. Тепер саме його й хочеться торкнутися.

— Ніко, — попередив Тар.

— Уперше за ранок ви з мертвим кодом одностайні. Це підозріло.

Дівчинка притиснула зайця до грудей.

— Він не мертвий.

У кімнаті стало тихіше.

Тар перестав ворушитися.

Навіть синя тріщина на стелі завмерла.

— Ти його знаєш? — спитала Ніка.

Дівчинка опустила очі.

— Він казав, що зелена куртка некрасива.

Тар зблід.

— Яка куртка?

— З жовтою блискавкою. Він сказав, що вона схожа на хвору жабу. А потім сам її носив, коли я захворіла, бо в ній пахло домом.

Синя тріщина сіпнулася.

Назар не відповів.

Ніка відчула, як усередині щось неприємно зміщується. Наче в темній кімнаті вона намацала рукою стіну й раптом зрозуміла, що це не стіна.

— Ти Лія? — спитала вона.

Тар різко підняв голову.

— Я сказав не називати…

— Я не назвала. Я спитала.

Дівчинка похитала головою.

— Я тестовий фрагмент 03.

— Я не питала, що на тобі написали.

— Тоді не знаю.

Знову це «не знаю».

Ніка вже починала його ненавидіти. Воно було надто чесним для місця, складеного з чужої брехні.

Тар із зусиллям підвівся.

— Нам треба вийти.

— Куди? — спитала Ніка. — Назад до білих хробаків? Чи у вас є запасний вихід через корпоративне пекло?

— Фрагмент нестабільний.

Дівчинка повільно повернула до нього голову.

— Ти вже був тут.

Тар завмер.

Ніка подивилася на нього.

— Таре?

— Не слухай її.

— О, ні. Ця фраза в тебе вже стала службовим гімном.

— Вона може зібрати образ із твоїх реакцій. З моїх. Із того, що лишилося в Архіві.

— Це була дуже довга відповідь замість «так» або «ні».

Дівчинка встала.

Зайця вона тримала за лапу. Іграшка звисала майже до підлоги, важка й обвисла, наче була набита не синтепоном, а мокрим піском.

— Він приводив сюди інших, — сказала вона.

Тар зробив крок назад.

— Замовкни.

Уперше його голос став різким.

Не втомленим і не наляканим.

Винним.

Ніка повільно повернулася до нього.

— Кого інших?

Він не відповів.

Кімната зробила це замість нього.

Намальовані зорі здригнулися. Одна потекла по стіні тонкою білою смугою. За нею друга. Третя.

Дерев’яна підлога під ногами стала прозорою.

Під нею були кімнати.

Десятки.

Можливо, сотні.

Вони лежали шарами, вкладені одна в одну, як чужі сни, які хтось не встиг правильно знищити.

Жінка мила чашку біля білої кухонної мийки й повторювала:

— Я ж погодилася сама.

Хлопець із перебитими пальцями сидів на підлозі й сміявся без звуку.

Старий у святковому костюмі дивився на порожній стілець і не міг згадати, кого чекає.

Дитина за накритим столом рахувала тарілки. П’ять. Потім чотири. Потім три. А тоді починала плакати, не розуміючи чому.

— Що це? — прошепотіла Ніка.

— Те, що не підійшло клієнтам, — сказала дівчинка.

На дверях спалахнув новий напис:

АРХІВ НЕПРИДАТНОГО ДОСВІДУ АКТИВОВАНО
ПОШУК СУМІСНОГО НОСІЯ
КАНДИДАТ: PAIN SHARE N-17

Ніка відступила.

— Ні.

Цього разу тихо.

Бо коли кричиш, система розуміє, куди натиснути.

Тар кинувся до дверей і провів глушником по білому напису.

Нічого.

Пристрій кашлянув синім світлом і знову згас.

— Ніко, не слухай її.

— Я вже чула. Придумай щось нове.

Дівчинка дивилася тільки на Ніку.

— Ти можеш потримати нас.

— Не можу.

— Ти вже тримаєш.

— Ні. Мене чужим болем забивають. Це не те саме.

— Для системи — те саме.

— Систему я сьогодні вже майже зненавиділа офіційно. Не посилайся на неї в дискусії.