3. Архів непридатного досвіду

Ніка прочитала напис на третій дверці вдруге.

Потім утретє.

АРХІВ НЕПРИДАТНОГО ДОСВІДУ

— Вони навіть сміття називають так, ніби воно не пройшло співбесіду, — сказала вона.

— Туди, — сказав голос із кабелів.

Синя лінія лягла на третю дверцю.

Тар різко похитав головою.

— Ні. Туди не можна.

— Можна, — відповів кабельний голос. — Просто зазвичай звідти не повертаються.

Ніка заплющила очі на секунду.

— Чудово. Нарешті маршрут із чесним описом.

Позаду в каналі щось зашурхотіло.

Повільно.

Слизько.

Світло позаду стало білим.

Тар прошепотів:

— Вони пустили сканери.

Ніка озирнулася.

І відразу пошкодувала, що має очі.

З темряви старого контуру лізли маленькі білі істоти. Це були не дрони й не павуки — радше щось, що нормальна людина не змогла б назвати словом і після цього спокійно жити далі. Вони рухалися на тонких металевих ніжках, тягнули за собою прозорі хвости кабелів і світили круглими сенсорами, схожими на очі риб, які давно померли, але продовжують дивитися з професійної звички.

— Це що, службові таргани? — спитала Ніка.

— Оглядовий рій, — сказав Тар.

— Тобто таргани з дипломом.

Перший сканер зупинився біля плями крові на підлозі.

Крові Тара.

Сенсор спалахнув.

— Бігом, — сказав Тар.

— Тут повзти треба, генію.

— Тоді повзи швидше.

Ніка повзла.

Швидко, боляче, неестетично. Лікоть саднив, коліно ковзало по чомусь липкому, мокра шкарпетка в черевику видавала такі звуки, ніби активно співпрацювала з ворогом. Позаду Тар дихав уривчасто. Глушник у його руці кашляв синіми імпульсами, але кожен новий спалах ставав слабшим.

— Твоя ця паличка скоро здохне! — крикнула Ніка.

— Вона не паличка!

— Вона дохне незалежно від самооцінки!

Перший сканер стрибнув.

Не поповз.

Саме стрибнув.

Біла металева пляма метнулася до Тарової руки. Тар ударив глушником. Синій імпульс пройшов по каналу, і сканер упав на спину, сіпаючи ніжками.

Ніка не стрималася.

— Фу.

— Дуже змістовно.

— Я підтримую атмосферу.

Другий сканер уже ліз по стіні.

Третій з’явився на стелі.

Четвертий зачепився за кабель і висів униз сенсором, наче біла механічна личинка, якій дуже хотілося в юридичний відділ.

— Назаре, — сказала Ніка. — Ти там ще з нами чи просто красиво світити вмієш?

Синя лінія на дверці Архіву стала яскравішою.

— Замок старий. Йому треба час.

— Передай замку, що в нас немає часу, зате є огидні таргани.

— Передав. Йому байдуже.

— Ненавиджу старі системи. Вони надто схожі на людей.

Тар притиснув глушник до панелі біля дверей.

— Можеш пришвидшити?

— Якби міг, — сказав Назар, — я б уже давно не жив у кабелях.

— Ти не живеш, — пробурмотів Тар.

У кабелях стало тихо.

Погане тихо.

Ніка скосила на нього очі.

— Ого. Ти майже уважний.

— Майже живий, — видихнув Тар.

І це було невдало.

Бо Назар мовчав надто довго.

Потім сказав дуже тихо:

— EdenWorks не відправляє техніків у закритий контур без страховки.

Ніка завмерла.

— Якої ще страховки?

Тар не відповів.

— Таре.

— Не зараз.

Ніка повільно повернула до нього голову.

— О, я обожнюю “не зараз”. Це завжди означає, що зараз саме час.

Сканери позаду клацнули разом.

Рій знайшов їхній тепловий слід.

Третя дверця нарешті ворухнулася.

Не відчинилася.

Ворухнулася, як щось старе, замкнене й дуже незадоволене тим, що його згадали.

На металі проступив напис:

АРХІВНИЙ КОНТУР: ЗАКРИТИЙ
ДОСТУП: ЗАБОРОНЕНО
ПРИЧИНА: НЕПРИДАТНІСТЬ МАТЕРІАЛУ ДО СТАБІЛІЗАЦІЇ

Ніка пирхнула.

— Навіть двері тут мають психологічний діагноз.

— Поклади руку, — сказав Назар.

— Куди?

— На панель.

— Ти точно не хочеш мене спалити, розібрати або юридично переоформити?

— Ні.

— Дуже непереконливо.

— Ніко, — різко сказав Тар. — Руку.

Позаду перший сканер, який Тар збив, раптом перевернувся назад на ніжки.

— Гаразд, — сказала Ніка. — Але якщо ця штука вкусить, я офіційно дозволяю собі істерику.

Вона приклала долоню до холодної панелі.

Спершу нічого не сталося.

Потім панель вдихнула.

Не звук.

Відчуття.

Наче двері під її рукою не були металом. Наче це була шкіра чогось великого, старого і дуже втомленого. Ніка хотіла відсмикнути руку, але не встигла.

Під долонею проступив напис:

АКТИВ PAIN SHARE N-17
ВИЯВЛЕНО ОСАД НЕПРИДАТНОГО ДОСВІДУ
СУМІСНІСТЬ: ВИСОКА

— Перепрошую, — сказала Ніка. — Який ще осад?

Тар подивився на напис і зблід.

— Ніко…

— Не “Ніко”. Пояснюй, поки я ще не почала бити двері головою.

Голос Назара став майже без жарту:

— Pain Share не передає біль чисто. Ніколи. Частина лишається в носієві. Уламки. Звуки. Запахи. Сором, який клієнт не хотів забирати назад. Спогади, які система не змогла розділити. Ти носиш не тільки біль.

Ніка дивилася на свою руку.

На літери під шкірою.

На мокру брудну манжету куртки.

— Тобто я не просто людина, якій платять, щоб вона страждала замість багатих.

— Ні.

— Я ще й сміттєвий фільтр для їхніх погано пережованих травм?

Пауза.

— Грубо, — сказав Назар. — Але точно.

Ніка засміялася.

Один раз.

Коротко.

Так сміються, коли варіант “заплакати” здається надто щедрим.

— Чудово. День стає все пізнавальнішим.

Рій позаду рушив швидше.

Білі сенсори ковзали по кабелях, по стінах, по підлозі. Один сканер смикнувся до Нічиної ноги. Тар ударив його глушником, але імпульс вийшов слабкий. Сканер тільки відлетів убік і знову піднявся.