2. Мокрі шкарпетки і мертвий код

— Назар, — прошепотів Тар.

У темряві стало тихіше.

Не тому, що канал замовк. Канал, навпаки, жив своїм старим підземним життям: десь гуділи труби, у кабелях клацали електричні імпульси, під ногами шурхотіло сміття з логотипами пакетів, які колись обіцяли комусь комфорт, а тепер лежали внизу, як доказ, що навіть преміальне рано чи пізно падає в каналізацію.

Але після цього імені все змінилося.

Ніка лежала на спині, притиснута ліктем Тара, чужою курткою, власною злістю і болем у потилиці. Її мокра шкарпетка вже не просто була мокрою — вона стала окремим персонажем трагедії.

— Зніми з мене свою героїчну масу, — прохрипіла вона.

Тар сіпнувся й відразу скривився.

— Вибач.

— Якщо ти ще раз вибачишся, я почну підозрювати, що ти не з EdenWorks, а з якогось незаконного гуртка етичного поводження з людьми.

Він відкотився вбік, зачепив плечем кабель і тихо вилаявся.

— Я з EdenWorks.

— Ну от. Уже звучить гірше.

Голос із кабелів тихо засміявся.

Хрипко. Нерівно. Так сміються не люди, а запис людини, який занадто довго тримали в холоді й періодично били струмом для перевірки, чи ще реагує.

— Вона мені подобається, — сказав голос.

— Мені байдуже, — сказала Ніка.

— Саме це й подобається.

— Ще одне слово — і я вирву кабель, із якого ти говориш.

— Спробуй. Їх тут двісті сорок сім.

— У мене поганий день і сильна мотивація.

Тар сів, притискаючи руку до боку. Темрява була густою, але не повною: браслет на Нічиному зап’ястку давав тьмяне синє світло, а в кабелях час від часу пробігали тонкі імпульси, як нервові посмикування у сплячого звіра.

Ніка підняла руку.

Браслет світився під шкірою тонким рядком:

НЕ ЗНІМАЙ. НЕ ДОВІРЯЙ. НЕ ВМИРАЙ.

— Дуже мотивуючий аксесуар, — сказала вона. — Там є режим “пояснити нормально”?

Рядок блимнув.

НІ.

Ніка завмерла.

Потім повільно подивилася на Тара.

— Він щойно відповів мені?

Тар дивився на браслет так, ніби той був не пристроєм, а маленькою бомбою, яка раптом навчилася писати вірші.

— Не мав би.

— Сьогодні всі все не мали б. Аудитори не мали б приходити зранку. Мертвий код не мав би жартувати з моїх шкарпеток. Я не мала б лежати в сміттєвому каналі з техніком, який кровить і приховує щось розміром із підвал. Але ми тут.

Кабелі клацнули.

— Технічно, це не сміттєвий канал.

Ніка повернула голову до стелі.

— О, перепрошую. Ми впали в елітний підземний коридор для соціально невизнаних предметів?

— Це старий контур переробки даних і біологічних залишків.

— Тобто сміттєвий канал із дипломом.

Тар раптом тихо засміявся.

І відразу скривився.

Ніка сіла різко.

— Покажи.

— Що?

— Бік. Покажи, поки ти не вирішив героїчно стекти кров’ю у фонд розвитку сюжету.

— Подряпина.

— Таре.

Він глянув на неї.

Вперше без ухиляння.

І в цьому погляді було стільки втоми, що Ніка мало не відступила. Не через жалість. Жалість вона ненавиділа так само, як преміальну м’яту. Просто його втома була знайома. Не така сама, як у неї. Але з тієї ж родини: довго тримався, довго брехав собі, довго чекав, що якось мине.

Не минуло.

— Добре, — сказав він.

Він відсунув куртку.

На боці була не подряпина.

Рана була вузька, темна, з рваними краями. Не свіжа від люка. Старіша. Наче хтось зачепив його не металом, а тонким інструментом, який знав, де проходить шкіра, а де починається чужа таємниця.

Ніка присвиснула.

— Це зробив не замок.

— Ні.

— І не падіння.

— Ні.

— І ти зараз скажеш “не зараз”.

— Так.

Ніка дуже повільно вдихнула.

Потім так само повільно видихнула.

— Таре, послухай мене уважно. У моєму житті фраза “не зараз” зазвичай означала, що через п’ять хвилин щось відкусить мені шматок душі, тіла або контрактного статусу. Тому або ти кажеш зараз, або я сама придумаю. А в мене фантазія після ранкового пакета недобра.

Голос із кабелів сказав:

— Він був у закритому контурі до того, як прийшов до тебе.

Тар різко підняв голову.

— Замовкни.

— І вийшов не сам.

— Я сказав замовкни.

Ніка подивилася на нього.

— О. Оце вже цікаво. Ти говориш із мертвим кодом як із колишнім другом чи як із доказом у справі, який дуже хочеться спалити?

Тар заплющив очі.

— Він не Назар.

Кабелі затріщали.

— Не зовсім.

— Так, ми вже чули вашу кризу ідентичності, — сказала Ніка. — Повтори для повільних і травмованих: що значить “не зовсім”?

Кілька секунд відповіді не було.

Тільки гул старого каналу.

Ніка раптом відчула, що чужа паніка клієнта майже зникла. Браслет тримав її за межами тіла. У грудях лишилася порожнеча, і ця порожнеча була майже страшнішою. Вона не знала, чим заповнювати місце, де зазвичай жили чужі болі.

Свій страх тихо підняв голову.

— Назар, — сказав голос нарешті, — помер достатньо офіційно, щоб EdenWorks закрила його справу. Недостатньо остаточно, щоб я погодився.

— Це не відповідь.

— Це найкраще, що в мене є.

— Поганий сервіс.

— Зате безкоштовний.

Ніка хотіла огризнутися, але ззаду в каналі щось зашурхотіло.

Тар одразу повернув глушник у той бік.

— Сканери?

— Поки ні, — сказав голос. — Малий оглядовий рій. Вони шукають тепловий слід після падіння.

— Нас браслет не ховає?

— Ховає Ніку. Тебе — ні.

Тар мовчки притиснув глушник до грудей.

Ніка повільно повернулася до нього.

— Тобто ти прийшов за мною, знаючи, що сам світитимешся як рекламна вивіска “ось тут дурень”?

— Приблизно.

— Чудово. У нас утікач із самопожертвою, мертвий код із почуттям гумору і я, яка просто хотіла не померти до кави.