1. Ранковий пакет

Ніка прокинулася не від свого болю.

Свій вона впізнавала одразу: тупий, знайомий, із присмаком дешевого знеболювального й недоспаної злості. Свій біль жив у лівому плечі, під ребрами, у щелепі, яку вона стискала щоночі так міцно, ніби могла перекусити контракт.

Цей був чужий.

Дорогий.

Преміальний страх завжди пахнув м’ятою. Не справжньою — тією стерильною, що лишається після приватних стоматологів, білих ванних кімнат і людей, які ніколи не миють чашку після кави, бо для цього існує нижній рівень.

Ніка розплющила очі.

Стеля над ліжком мигнула сірим інтерфейсом.

PAIN SHARE CONTRACT: РАНКОВИЙ ПАКЕТ
КЛІЄНТ: ПРИВАТНИЙ ЕДЕМ / РІВЕНЬ ORCHID
СТАТУС: ПЕРЕДАЧА ПАНІЧНОЇ АТАКИ — 17%

— Та ви знущаєтесь, — хрипко сказала вона в темряву.

Темрява, як завжди, не заперечила.

У грудях розкрилася чужа паніка. Акуратна, доглянута, з дорогими краями. Десь нагорі хтось прокинувся, злякався власного серцебиття, натиснув кнопку сервісу — і тепер Ніка мала дихати замість нього.

Вона сіла на ліжку.

Пальці не слухалися. Правою рукою вона намацала на підлозі склянку, перекинула її, вилаялася вже голосніше. Вода потекла під матрац. Чудово. День починався багатообіцяюче: чужа істерика, мокрі шкарпетки й нульова ймовірність, що хтось за це доплатить.

Інтерфейс моргнув.

ПРОСИМО ЗБЕРІГАТИ СПОКІЙ. ВАШ ЕМОЦІЙНИЙ СТАН ВПЛИВАЄ НА ЯКІСТЬ СЕРВІСУ.

— Передайте клієнту, що його якість сервісу впливає на моє бажання жити.

Відповіді не було.

Зате паніка стрибнула до 31%.

Ніка ковтнула повітря й уперлася нігтями в долоню. Боліло. Добре. Свій біль був як поручень у вагоні, який летить під укіс: не рятує, зате дає ілюзію, що ти ще тримаєшся.

— Дихай, багатенький, — прошепотіла вона. — Вдих. Видих. Не помреш ти від власного серця. Воно в тебе, на жаль, ще на гарантії.

На третій видих у стіні щось клацнуло.

Не в кімнаті.

Глибше.

У системі.

Інтерфейс смикнувся, наче хтось провів по ньому брудним пальцем із того боку.

PAIN SHARE CONTRACT: ПОМИЛКА СИНХРОНІЗАЦІЇ
ДЖЕРЕЛО БОЛЮ: НЕВИЗНАЧЕНО
СТОРОННІЙ СИГНАЛ: —

Рядок завис.

Ніка завмерла.

Сторонніх сигналів не існувало. Не на нижньому рівні. Не в ранкових пакетах. Не в контрактах Orchid, де навіть чужий страх приходив із юридичною обкладинкою.

Рядок блимнув ще раз.

НЕ ДАЙ ЇМ ЗАБРАТИ ТВОЇ ОЧІ.

Ніка не дихала.

Потім текст зник.

А замість нього на сірій стелі проступив новий напис — кривий, ніби його видряпали не кодом, а нігтями.

ВІЛЬНА ЗОНА БАЧИТЬ ТЕБЕ.

Ніка злізла з ліжка так обережно, ніби підлога могла донести.

Власне, могла.

У нижньому рівні доносили стіни, труби, матраци, старі автомати з кавою і навіть дзеркала, якщо довго в них дивитися. Система любила називати це “інтелектуальним середовищем підтримки”. Ніка називала простіше: підглядачка з бюджетом.

Напис на стелі розтанув. Сірий інтерфейс повернувся, акуратний і байдужий, як працівник ресепшену після третьої скарги за ранок.

PAIN SHARE CONTRACT: ВІДНОВЛЕННЯ СЕСІЇ
ПАНІЧНА АТАКА КЛІЄНТА: 44%
РЕКОМЕНДАЦІЯ: ПРИЙНЯТИ ГОРИЗОНТАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ

— Ага. Ще чайку заварити й умерти естетично?

Вона ступила в мокру пляму, скривилася й відразу розсердилася на себе за цю дурну побутову реакцію. У грудях досі билося не її серце. Воно стукало широко, розпещено, із жахом людини, яка раптом зрозуміла, що тіло — не підписка, яку можна вимкнути в налаштуваннях.

Ніка дісталася до умивальника.

Дзеркало увімкнулося саме.

— Доброго ранку, Ніко, — сказав м’який жіночий голос. — Ваш поточний емоційний профіль нестабільний.

У відображенні вона побачила себе: темні кола під очима, розкуйовджене волосся, худе обличчя з тим виразом, який оператори називали “низька клієнтоорієнтованість”.

— Серйозно? А я думала, це в мене природна краса така.

— Сарказм зафіксовано як захисну реакцію.

— Передайте сарказму мої вітання.

Дзеркало на мить затемніло.

Ніка нахилилася до крана, плеснула водою в обличчя. Холодна. Ржава. Реальна. Вона любила такі речі: воду, що смердить металом; синці, які не намагаються бути метафорою; біль, який не приходить із чужого рахунку.

У скроні різонуло.

І вона побачила не ванну.

Білу кімнату. Велику. Занадто чисту.

Чоловік у шовковій піжамі сидів на підлозі біля ліжка й тримався за груди. Навколо нього бігали два домашні меддрони, обережні, як прислуга біля дорогої вази. На стіні світився логотип Private Eden.

— Я не хочу це відчувати, — шепотів чоловік. — Заберіть. Заберіть зараз.

Його голос був тонкий, майже дитячий.

Ніка відчула, як її губи самі смикнулися.

— Бідненький, — прошепотіла вона у своїй ванній. — Серце має. Несподіванка року.

Чоловік у білому номері раптом підняв голову.

І подивився просто на неї.

Не крізь неї.

На неї.

Ніка відсахнулася від дзеркала.

Зображення зникло.

На склі залишився тільки її власний переляканий рот і новий рядок, що проступив поверх відображення чорними нерівними літерами.

ВІН ТЕЖ ТЕБЕ БАЧИТЬ.

— Хто “він”? — прошепотіла Ніка.

Дзеркало відповіло стандартним тоном:

— Ваш запит некоректний. Уточніть параметри сервісу.

Ніка повільно витерла мокре обличчя рукавом. Рука тремтіла. Вона ненавиділа, коли тіло здавало її раніше, ніж мозок устигав придумати пристойну брехню.

У двері постукали.

Три короткі удари.

Не сервісні.

Людські.

— Ніко, — сказав за дверима чоловічий голос. — Відкрий.